1.3 Монтаж

Монтування обладнання, яке вимагає обов`язкового використання рідинних термометрів виконується спеціально підготовленим кадровим персоналом. Монтажники обладнання повинні пройти необхідну підготовку або стажування перед допуском до роботи, оскільки термометри містять досить токсичні матеріали, які можуть викликати порушення здоров`я працюючих. Основними вимогами до монтажу та безпеки, що ставляться до конструкцій машин та механізмів, є безпека для здоров'я та життя людей, надійність та зручність експлуатації.

Безпека виробничого обладнання забезпечується:

вибором безпечних принципів дії, конструктивних схем, елементів конструкції;

використанням засобів механізації, автоматизації та дистанційного керування;

застосуванням в конструкції засобів захисту;

дотриманням ергономічних вимог;

включенням вимог безпеки в технічну документацію з монтажу, експлуатації, ремонту та транспортування і зберігання обладнання;

застосуванням в конструкції відповідних матеріалів.

Дотримання цих вимог в повному обсязі можливе лише на стадії проектування. Тому у всіх видах проектної документації передбачаються вимоги безпеки. Вони містяться в спеціальному розділі технічного завдання, технічних умов та стандартів на обладнання, що випускається.

Дистанційне керування дозволяє здійснювати контроль та регулювання його роботи з ділянок, досить віддалених від небезпечної зони. Завдяки цьому забезпечується безпека праці. Дотримання ергономічних вимог сприяє забезпеченню зручності експлуатації,, зниженню втомлюваності та травматизму. Основними ергономічними вимогами до виробничого обладнання є врахування фізичних можливостей людини та її антропометричних характеристик, забезпечення максимальної зручності при роботі з органами керування. Вимоги безпеки містяться в технічній документації з монтажу, експлуатації, ремонту, транспортування та зберігання виробничого обладнання.

Загальні вимоги до виробничих процесів регламентуються ГОСТ 12.3.002-75. Вони передбачають:

усунення безпосереднього контакту працівників з вихідними матеріалами, заготовками, напівфабрикатами, готовою продукцією та відходами виробництва, котрі справляють небезпечну дію;

заміну технологічних процесів та операцій, пов'язаних з виникненням небезпечних та шкідливих виробничих факторів.

процесами та операціями, при виконанні котрих ці фактори відсутні або мають меншу інтенсивність;

комплексну механізацію та автоматизацію виробництва;

застосування дистанційного керування технологічними процесами та операціями за наявності небезпечний і шкідливих виробничих факторів;

герметизацію обладнання;

застосування засобів колективного захисту працівників;

раціональну організацію праці та відпочинку з метою профілактики монотонності та гіподинамії, а також зниження важкості праці;

своєчасне отримання інформації про виникнення небезпечних та шкідливих виробничих факторів на окремих технологічних операціях;

запровадження систем керування технологічними процесами, котрі забезпечують захист працівників та аварійне вимкнення виробничого обладнання;

своєчасне видалення та знешкодження відходів виробництва, котрі є джерелами небезпечних і шкідливих виробничих факторів;

забезпечення пожежо-та вибухобезпеки.

Значною мірою швидкість монтування виробничих приладів оснащених рідинними термометрами залежить від організації та раціональності планування цехів, дільниць, від рівня облаштованості робочих місць, виконання вимог безпеки до виробничих приміщень, зберігання, транспортуванні, складання вихідних матеріалів, заготовок та готової продукції, а також від видалення відходів, повної утилізації, від дотримання вимог безпеки, що ставляться до виробничого персоналу.

Розташування виробничого обладнання, вихідних матеріалів, заготовок, напівфабрикатів, готової продукції та відходів виробництва у виробничих приміщеннях та на робочих місцях не повинно бути небезпечним для персоналу. Розташування виробничого обладнання та комунікацій, відстань між одиницями обладнання з термометрами, повинні відповідати діючим нормам технологічного проектування, будівельним нормам і правилам.

Конструкція, розміри та взаємне розташування елементів апаратів повинні відповідати антропометричним, фізіологічним та психофізіологічним характеристикам людини, а також характеру роботи.

Засоби відображення інформації повинні бути розташовані в зонах інформаційного поля робочого місця з врахуванням частоти та значущості інформації, типу засобів відображення інформації, точності і швидкості спостереження та зчитування.

1.4 Технічне обслуговування

Технічне обслуговування рідинних скляних термометрів перш за все полягає в перевірці їх правильності показань. Показання скляних рідинних термометрів [5] в основному повіряються методом порівняння з показаннями зразкових термометрів у температурному інтервалі від -200 до +600° С. З постійних точок для перевірки використовують точку танення льоду 0° С і точку кипіння води.

Особливо важливе значення має показання термометра при 0°C, тому що по положенню нульової точки термометра контролюють стабільність його показань і величину зміни показань за рахунок старіння і депресії. Положення нульової крапки визначають два рази: до перевірки показань у всіх інших крапках шкали і після перевірки, відразу ж після відліку показань при температурі, що відповідає верхній межі виміру термометра. У такий спосіб може бути проконтрольована стабільність показань (наприклад, по величині депресії). У тих випадках, коли в термометрів з верхньою межею виміру вище 200 С визначають сталість показань шляхом контрольного старіння протягом 5 год. при максимальній температурі, що відповідає верхній межі шкали, то положення нульової крапки визначають три рази: до контрольного старіння, після старіння і, нарешті, після перевірки показань. У рідинних низькоградусних термометрів положення нульової крапки визначають один раз.

Як зразкові прилади при перевірці в діапазоні від -30 до +300° С застосовують майже винятково зразкові скляні ртутні термометри, у діапазоні від -200 до -30 С - зразкові платинові термометри опору і зразкові мідь-константанові термопари, а при температурах від 300 до 6000 С - або зразкові скляні ртутні термометри, або платинові термометри опору.

Для перевірки показань що перевіряються і зразковий термометри встановлюються в термостат, де за допомогою нагрівальних і регулюючих пристроїв послідовно створюють і підтримують температури, що відповідають крапкам, що перевіряються. При цих температурах відраховують і записують показання термометрів.

Дана методика перевірки передбачає способи попередження й усунення різних погрішностей, що впливають на точність перевірки. Щоб виключити вплив тертя на показання високочутливих лабораторних термометрів (тертя виникає при русі ртуті по капіляру), у термостатах створюють режим повільного підвищення температури під час підрахунків показанні і, крім того до відліку злегка постукують по термометрі.

Щоб уникнути погрішності, що виникає внаслідок неодночасності підрахунків термометрів при температурі термостата, що підвищується, інструкцією установлена визначена послідовність підрахунків. Спочатку відраховують показання зразкового термометра, термометрів, що потім перевіряються, з першого до останнього, після чого повторюють підрахунки в зворотній послідовності, починаючи з останнього що перевіряється і кінчаючи зразковим. При цьому показання відраховують по можливості через рівні проміжки часу Таким чином, виробляється одна серія підрахунків, що складається з двох підрахунків показань кожного термометра, унаслідок чого вищевказана погрішність виключається.

Випадкові погрішності в підрахунках десятих часток розподілу виключають збільшуючи число підрахунків. Так, при перевірці зразкових і точних термометрів з ціною розподілу 0,01; 0,02 і 0,05° С необхідно робити п'ять серій підрахунків, якщо ціна розподілу 0,1 або 0,20С, то - дві або три серії підрахунків, і, нарешті, при перевірці технічних термометрів з ціною розподілу 0,5; 1°С і більше обмежуються однією серією підрахунків. В усіх випадках показання відраховують з точністю до 0,1 ціни поділу шкали. Точність можна збільшити, застосувавши лупу або відліковий мікроскоп.

Необхідно також стежити за правильним положенням ока і візирного пристроїв, щоб уникнути помилок відліку через паралакс, особливо при перевірці кийових термометрів.

Щоб уникнути погрішностей від виступаючого стовпчика термометричної рідини необхідно стежити за правильним зануренням термометрів у термостат. Термометри, градуйовані при неповному зануренні, повинні занурюватися на глибину, зазначену на їхній шкалі. Термометри, градуйовані при повному зануренні, установлюються так, щоб відлічувана оцінка була небагато (на ~ 1 см) вище кришки термостата - це забезпечує правильний відлік показань. Якщо ж такий термометр не може бути занурений до фіксованої поділки, то в показання вносять виправлення на виступаючий стовпчик.

У результаті перевірки технічних термометрів установлюють відповідність технічних характеристик, у тому числі погрішності показань, вимогам стандартів і інструкцій. У результаті перевірки точних лабораторних (у тому числі зразкових) термометрів, крім того, визначають виправлення до їх показань і видають свідчення з таблицею виправлень і з указівкою положення нульової крапки.

1.5 Можливі недоліки роботи

Основними джерелами погрішностей виміру температур скляними рідинними термометрами є: 1) погрішності показань термометрів при нормальних умовах їхньої роботи; 2) погрішності, що є наслідком відхилення умов виміру від нормальних; 3) погрішності, обумовлені дефектами термометра, наприклад, сублімацією термометричної рідини, розривами стовпчика рідини, наявністю пухирців газу в резервуарі, подовжнім зсувом шкали; 4) погрішності виміру, внесені спостерігачем, зокрема , погрішності відліку показань і погрішності визначення виправлень.

Погрішності показань термометрів в основному є наслідком погрішностей градуюванні шкали, внесених при виготовленні термометрів. При градуюванні термометра на шкальну пластину наносять дві (або трохи) основні оцінки шляхом порівняння з показаннями зразкових термометрів. Потім проміжки між нанесеними оцінками поділяють на рівні частини. При цих умовах джерелами градуювальних погрішностей є: помилки в нанесенні основних і проміжних оцінок шкали; нерівномірність перетину каналу капіляра по його довжині; нелінійна залежність обсягів термометричної рідини і резервуара від температури.

Термічні післядії в склі також впливають на величину погрішностей показань термометрів (переважно ртутних), частково при градуировке, а в основному при їхньому використанні.

Загальними і спеціальними стандартами на термометри встановлені припустимі погрішності показань термометрів. Ці величини залежать в основному від двох факторів: ціни найменшого розподілу шкали і температури. Чим більше ціна розподілу шкали і чим вище температура, для виміру якої призначений термометр, тим більше величина припустимої погрішності, установлена стандартом. Оскільки погрішності показань будь-якого термометра обмежені припустимими погрішностями, те останні характеризують ту точність виміру температури, що може бути забезпечена при нормальних умовах роботи термометра. Коли ж необхідно підвищити точність виміру, наприклад, при різних лабораторних вимірах, то в показання термометрів вносять виправлення, визначені в результаті перевірки термометрів, крім, таким чином, систематичні градуювальні погрішності. Погрішності показань термометра в різних крапках шкали можуть розрізнятися по величині і за знаком, тому показання термометрів перевіряють у декількох точках шкали. Уведенням виправлень може бути значно підвищена точність виміру. Наприклад, для лабораторних ртутних термометрів з межами виміру 0-50°С и ціною розподілу 0,1°С стандартом установлена припустима погрішність ±0,2° С и за умови уведення виправлень може бути забезпечена точність виміру ±0,02° С.

Погрішність, що виникла внаслідок старіння термометра; може бути легко виключена. Для цього вимірюють положення нульової крапки термометра, потім до усіх виправлень, даним у свідченні на термометр, додають різниця між старим (за свідченням) і новим положенням нульової крапки.

Якщо за умовами застосування термометр, градуйований при повному зануренні, не може бути занурений нормально у вимірюване середовище і мається виступаючий стовпчик термометричної Рідини, то виникає погрішність, величина якої прямо пропорційна: величині виступаючого стовпчика п; різниці між вимірюваною температурою t і середньою температурою виступаючого стовпчика t величині видимого коефіцієнта розширення термометричної рідини. Для виключення зазначеної погрішності уводять виправлення ?t, що обчислюється по формулі

(8)

Замість невідомої вимірюваної температури t у формулу (8) можна підставляти показання термометра. Середню температуру виступаючого стовпчика t вимірюють допоміжним термометром, однак умови виміру можуть забезпечити лише приблизне значення. Тому значення n и t округляють до двох-трьох значущих цифр, унаслідок чого виправлення можна обчислити лише з обмеженою точністю.

У термометрах, градуйованих при неповному зануренні, аналогічна погрішність буде в тому випадку, коли середня температура виступаючого стовпчика t2 при вимірі буде відрізнятися від середньої температури виступаючого стовпчика t1 при градуюванні термометра. У цьому випадку формула для обчислення виправлення буде мати такий вигляд:

?t = вn(t1 - t2).

У ртутних термометрів погрішність, викликана виступаючим стовпчиком ртуті, у шість-вісьмох разів менше, ніж у нертутних, при однакових інших умовах за рахунок меншого значення в. Таким чином, у даному випадку менше значення (3 є перевагою ртуті як термометричної рідини.

Досить великі значення погрішності від ефекту виступаючого стовпчика іноді спостерігаються в технічних термометрів з довжиною нижньої частини більш 1000 мм, якщо термометр занурений у середовище з неоднорідною температурою. У таких випадках погрішність можна визначити тільки експериментально: шляхом порівняння з контрольним термометром опору або термопарою.

Однієї з причин, що викликають погрішності показань термометрів, є зміна зовнішнього і внутрішнього тисків, що впливають на стінки резервуара. Джерелами внутрішнього тиску є тиск стовпчика рідини, що знаходиться в капілярі, і тиск газу в газонаповнених термометрах, джерелами зовнішнього тиску - тиск атмосферного повітря і тиск вимірюваного середовища. Ефективний тиск, що діє на стінки резервуара, є різницею зовнішнього і внутрішнього тисків. Зміна показань термометра при зміні зовнішнього (або внутрішнього) тиски може бути розраховане як добуток величини зміни тиску в міліметрах ртутного стовпа на коефіцієнт зовнішнього тиску, рівний 0,00015 град/мм рт. ст., або відповідно на коефіцієнт внутрішнього тиску, рівний 0,00016 град/мм рт. ст. При фіксованому значенні вимірюваної температури зміна внутрішнього тиску за рахунок тиску стовпчика рідини може коливатися тільки при зміні положення термометра, наприклад, з вертикального в похилих або горизонтальне" У точних лабораторних термометрів зміна внутрішнього тиску з зазначеної причини може досягати, 300-400 мм рт. ст., що відповідає зміна показань буде близько 0,05° С. Така погрішність при точних вимірах повинна враховуватися.

Найбільша зміна абсолютного внутрішнього тиску можливо у високоградусних термометрах за рахунок коливань температури навколишнього середовища. Наприклад, якщо при визначеній вимірюваній температурі тиск усередині високоградусного термометра дорівнює 50 кгс/див2 при температурі навколишнього повітря 20° С, те з підвищенням цієї температури до 30° С тиск усередині термометра зросте на ~ 1,7 кгс/див2 і показання термометра зменшаться на ~0,25°С. Однак зазначена величина значно менше припустимих погрішностей високоградусних термометрів і може не враховуватися.

Однієї з причин погрішностей при вимірі температури, що знижується, ртутними термометрами з вузькими капілярами є затримка руху ртутного стовпчика, що залежить від сил тертя між ртуттю і капіляром. Щоб виключити нерівномірність руху ртутного стовпчика, перед відліком показань термометр постукують.

Значні погрішності показань термометрів можуть бути викликані різними дефектами термометра, наприклад, розривами стовпчика термометричної рідини, сублімацією термометричної рідини і дистиляцією її у верхній частині капіляра і т.п. Виявлені дефекти повинні бути усунуті. Розриви ртутного стовпчика в ртутних термометрів з розширенням у верхній частині капіляра з'єднують, підігріваючи термометр доти , поки частки, що відірвалися, не вийдуть у верхнє розширення і не з'єднаються там із ртутним стовпчиком. Особливо обережно варто проводити цю операцію з високоградусними термометрами, у яких над ртутним стовпчиком знаходиться газ, щоб уникнути розриву резервуара термометра внутрішнім тиском. Якщо конструкція термометра така, що при охолодженні до температури не нижче -38° С уся ртуть може піти з капіляра в резервуар, то розриви можна з'єднати охолодженням термометра. При цьому не слід допускати влучення пухирців газу в масу ртуті, що знаходиться в резервуарі газонаповнених термометрів. Розриви стовпчика рідини в нертутних термометрів можна з'єднувати центрифугуваннямм або струшуванням термометра.

У термометрах, наповнених органічними рідинами, часто відбувається сублімація термометричної рідини і конденсація її у верхній частині капіляра, унаслідок чого показання термометра стають заниженими. Тому що в частині рідини, що скондесувалася, барвник відсутній, те зазначений дефект може бути не замічений. У ртутних термометрів сублімацію визначають по дрібних краплях ртуті у верхній частині капіляра в тих випадках, коли тиск газу над ртутним стовпчиком недостатньо, а ртутний стовпчик нагрівався до високої температури. Цей дефект також можна усунути центрифугуванням або струшуванням термометра.

Причиною додаткової погрішності показань термометрів може бути зсув шкали. У конструкціях усіх термометрів передбачена незмінність положення шкали відносно капіляра. Цю вимога легше всього забезпечити в кийових термометрах і в термометрах із вкладеною шкалою, у яких шкала припаяна до оболонки. При інших способах кріплення шкали, наприклад, у термометрах із зовнішньою шкалою, кріплення може ослабнути і шкала подовжньо зміститься щодо капіляра. Для перевірки незмінності положення шкали на оболонці термометра з вкладеною шкалою проти однієї з оцифрованих поділок шкали наносять мітку, що нестирається.

І, нарешті, погрішності виміру можуть бути внесені самим спостерігачем.

Показання термометрів відраховують або неозброєним оком, коли не потрібно високої точності, або за допомогою лупи або відлікового мікроскопа, коли необхідна точність відліку до однієї десятої частки найменшого розподілу шкали. При відліку показань термометрів можливі три види помилок: помилки, викликані явищем паралакса; помилки в оцінці частки найменшого розподілу; помилки в оцінці значення ціни розподілу, що називають промахами.

Перекручування показань паралаксом виникає при неправильному положенні ока спостерігача, коли лінія візування не перпендикулярна до шкали в крапці відліку. Ознакою правильного нормального положення ока служить удавана прямолінійність штрихів шкали в місці відліку. Якщо око спостерігача розташоване вище нормального положення, то середина штриха шкали в місці відліку здається вигнутої вниз. У цьому випадку в термометрів із вкладеною шкалою показання будуть заниженими, а показання кийових термометрів - завищеними. Зворотна картина буде тоді, коли ок спостерігача розташований нижче нормального положення.

При відліку показань кийових термометрів помилки через паралакс можуть бути значно більше, ніж в інших конструкціях термометрів. Тому помилку при відліку показань термометрів високої точності, наприклад зразкових 1-го розряду, виключають, роблячи відлік з двох сторін: спочатку з градуйованої сторони шкали, потім після повороту термометра навколо своєї осі на 180° із протилежної сторони. Середнє арифметичне цих підрахунків буде вільно від помилки через паралакс.

При відліку показань термометра з точністю до однієї десятої частки найменшого поділу шкали навіть у досвідчених спостерігачів можливі помилки в одну десяту поділки. При перевірці термометрів ці помилки виключають. Тоді помилки відліку будуть носити випадковий характер із середнього арифметичного виключаються.

1.6 Техніка безпеки з ртутними термометрами

Ртуть - рідкий, блискучий метал, виходить з кіноварі (Hg) шляхом її випалювання. Випаровується ртуть при кімнатній температурі, причому зі збільшенням поверхні випару зміст пар ртуті в повітрі зростає, особливо інтенсивно йде випар при розбризкуванні її на дрібні крапельки, у сумі дають велику поверхню. Особливо небезпечним є сорбція її пористими матеріалами, з яких вона в наступному і випаровується. Крім металевої ртуті в промисловості знаходять застосування і з'єднання ртуті (хлорні, ціаністі, азотнокислі й ін.). Найбільш токсичними є двовалентні з'єднання.

Ртуть знаходить застосування у виробництві термометрів, вона широко використовується в хімічних і інших лабораторіях, у ртутних насосах при викачуванні повітря з балонів ламп накалювання, рентгенових трубок і ін. У даний час для боротьби зі шкідниками (протравляння насінь) знаходять застосування органічні сполуки ртуті (гранозан, диетилмеркурфосфат).

Ртуть проникає в організм через дихальні шляхи, у виді пар або пилу, рідше через шкіру. Депонується ртуть у печінці, нирках, селезінці, відкіля вона попадає знову в струм крові. Виділення ртуті відбувається через шлунково-кишковий тракт (із сечею, калом), залозами (слинними, молочними, потовими). Гострі отруєння в досить рідкі і виникають у виняткових випадках - аваріях з апаратурою, при чищенні казанів і печей на ртутних заводах, вибухах гримучої ртуті й ін.

При гострому отруєнні виражені зміни з боку травних органів і бруньок. Відзначається різкий стоматит з виразкою, понос з домішкою крові (унаслідок геморрагічного запалення і крововиливів) і хворобливими тенізмами. З боку нирок - поліурія, анурія, альбумінурія, цилиндрурія, гіпохлоремія.

Хронічне отруєння ртуттю характеризується в основному нервово-психічними порушеннями - скаргами на головний біль, запаморочення, сонливість і в той же час безсоння, до них приєднуються скарги з боку, шлунково-кишкового тракту: на відсутність апетиту, нудоту, блювоту, тиск і болі в області живота. Об'єктивно виявляється запалення ясн, із синьо-червоним фарбуванням слизуватої, у наступному з'являється виражений - стоматит з виразками слизуватої рота і нальотами. Зуби втрачають міцність і випадають.

При отруєнні органічними ртутними з'єднаннями симптоматика трохи інша. В основному маються місцеві явища роздратування на поверхні шкірного покриву (токсичний дерматит) і слизуватих оболонок рота. При тривалому впливі диетилмеркурфосфата (інсектицид) виступають порушення в центральній нервовій системі, з'являються запаморочення, підвищена збудливість, млявість, втрата апетиту, почуття спраги, безсоння, слухові і зорові галюцинації.

Самим раціональним є заміна ртуті менш шкідливими речовинами. Тому що це представляється важкою задачею, те необхідно прийняти міри до того, щоб зміст її пар у повітрі не перевищувало 0,01 мг/м3 (для Hg) і 0,1 мг/м3 (для HgCl2). Попередити її випарювання можливо дотриманням санітарних правил роботи з установками, де міститься ртуть. Очищення і перегонка ртуті допускається тільки в спеціальних ізольованих приміщеннях, робота з ртуттю повинні виконуватися у витяжних шафах. Поверхня столів і шаф повинна бути гладкої з ухилом для стоку ртуті в судину з водою. Столи і шафи установлюються впритул до підлоги або на достатній від нього висоті. Стать повинна бути непроникна для ртуті і де можливо покрита лінолеумом, перехід його і стіни закруглена. Стіни офарблюються олійною фарбою. Особи, що працюють із ртуттю, забезпечуються спецодягом, милом для миття рук, рушником, обов'язкова санація рота під час і після роботи - полоскання розчином марганцю.

До профілактичних заходів варто віднести попередніх і періодичні (кожні 6 місяців) медичні огляди.

2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА
В основі практичної частини полягає завдання перенести на формат А1 креслення декількох рідинних скляних термометрів описаних в роботі (рис. 3, 4, 5, 6).

Рис. 3 - Кімнатний термометр

Рис. 4 - Лабораторний термометр с укороченою шкалою

Рис. 5 - Метастатичний термометр

Рис. 6 - Технічний термометр (прямий)

3. МЕХАНІЧНА ЧАСТИНА

При свердленні отворів застосовують свердла спіральні, із крутою спіраллю, перові, рушничні з зовнішнім або внутрішнім відводом стружки і кільцеві (трепаниючі голівки).

Свердла виготовляють зі швидкорізальних сталей, оснащують твердосплавними пластинками, робочу частину або весь свердел виконують із твердого сплаву. Характерними рисами процесу свердління є утруднені відвід стружки з зони різання, підведення СОЖ у зону різання і низька твердість інструмента.

Спіральні свердли складаються з робочої частини, шийки і хвостовика. На робочій частині свердла формоутворенні дві спіральні канавки, що утворюють два робочих пера свердла. Робоча частина включає ріжучу і циліндричну (напрямну) частини з двома стрічечками.

У ріжучої частини є дві головні кромки, утворені перетинанням передніх і задніх поверхонь і виконують основну роботу різання, а також поперечна кромка (перемичка). Хвостовик з лапкою служать для закріплення свердла в шпинделі верстата або патроні і для передачі моменту шпинделя, що крутиться.

Конструктивні особливості спіральних свердел обумовлюють мінливість геометричних параметрів їх заточення. Так, головний задній кут б стандартного свердла зростає в міру наближення до центра.

Розрізняють спіральні свердла з циліндричним і конічним хвостовиками. Свердла з конічним хвостовиком діаметром більш 6 мм і свердла з циліндричним хвостовиком діаметром більш 8 мм роблять звареними.

Для свердління деталей з чавуна, високоміцних, термообробних сталей і інших важкооброблюваних матеріалів і сплавів свердла оснащують твердосплавними пластинками; цілком або частково виготовляють із твердих сплавів ВК6, ВК6М, ВК8, ВК10М, ВК15М. Для забезпечення підвищеної твердості твердосплавних свердел їх загальна довжина найчастіше менше, ніж довжина свердел зі швидкорізальної сталі, а серцевина свердла рівномірно товщає в напрямку до хвостовика на 1,4-1,8 мм на кожні 100 мм довжини. Для свердел, оснащених твердим сплавом, кут нахилу гвинтової канавки щ = 13-20°; у ряді випадків використовуються свердла з прямими канавками, у яких щ = 0.

Перові свердла. Характерними рисами перових свердел є плоска робоча частина і прямі канавки для відводу стружки. Робочу частину ("перо") таких свердел часто роблять так, щоб її можна було замінити. Відсутність спіральної частини спрощує виготовлення перових свердел, підвищує їх твердість в осьовому напрямку, виключає "закручення" і "розкручування" у процесі роботи, характерні для спіральних свердел і пов'язана з цим зміна їх довжини. Однак відсутність спіральної частини утрудняє відвід стружки з зони різання. Тому при роботі перовими свердлами СОЖ подають у зону різання по центральному каналу, а на частині, що ріже, виконують стружкороздільні канавки. Кут при вершині, задній кут, ширина стрічечки, що калібрує, і деякі інші параметри перових свердлів вибирають у залежності від умов обробки отворів за аналогією з параметрами спіральних свердел.

Рижійні свердла мають наступні конструктивно-технологічні особливості.

1. Головні кромки, що ріжуть, і вершина розташовані несиметрично щодо осі свердла, вершина зміщена щодо осі на (0,2-0,25) d, що вимагає обов'язкового напрямку рижійного свердла по кондукторній втулці, попередньо просвердленому циліндричному або центровому отвору.

2. Немає поперечної ріжучої кромки (перемички), передня поверхня розташована на 0,05-0,2 мм нижче осі свердла, що різко знижує осьову складову сили різання, запобігає появі "нульової" швидкості різання.

3. Дві додаткові направляючі пластини (кулачки) разом зі стрічечкою, що калібрує, на ріжучій пластині, сприяють надійному орієнтуванню свердла в оброблюваному отворі по трьох точках. При цьому зрізується матеріал оброблюваної заготовки кромками ріжучого свердла, і вигладжуються стінки отворів направляючими (вигладжуючими) кулачками.

4. Канали для підведення СОЖ у зону різання і відводу стружки разом із СОЖ із зони різання розділені, в них зроблені раціональні прохідні перетини. У якості СОЖ застосовують найчастіше сульфофрезол. У рижійних свердлах із зовнішнім відводом СОЖ і стружки з зони різання по V-образному каналу, СОЖ подається по порожньому стеблу, спеціальному отвору або додатковій трубці. У рижійних свердлах із внутрішнім відводом СОЖ і стружки з зони різання СОЖ подається по кільцевому зазору між зовнішньою поверхнею свердла і внутрішньою поверхнею оброблюваного отвору. СОЖ, як правило, подасться в зону різання під тиском. Ці особливості забезпечують ефективне охолодження свердла в процесі роботи і надійне видалення стружки з зони різання, однак необхідно верстати для свердління отвору рижійними свердлами оснащувати насосами високого тиску, баками, системами очищення СОЖ, огородженнями від бризів СОЖ, гідромуфтами, стружковідводами і т.д.

5. Рижійні свердла часто оснащують пластинками з твердих сплавів ВК6М, ВК8, Т15ДО6, що дозволяють свердлити отвору з високими швидкостями різання (до 100 м/хв і вище). У зв'язку з низькою подовжньою стійкістю свердла і несиметричним осьовим навантаженням свердління здійснюється з малими подачами (0,005- 0,1 мм/об у залежності від оброблюваного матеріалу і діаметра свердла). Тому у верстатів для обробки отворів рижійними свердлами повинні бути високі швидкості різання і малі робочі подачі.

Рижійне свердло типової конструкції з зовнішнім відводом стружки складається з колоска, що оснащується однієї ріжучою, двома направляючими пластинками і має отвір для підведення СОЖ, привареного до нього трубчастого стебла з V-подібним каналом для відводу стружки і циліндричної або конічної втулки - хвостовика для закріплення свердла в шпинделі верстата. У ряді випадків колоски цілком виконують із твердого сплаву, а рижійні свердла закріплюють у шпинделі верстата безпосередньо нa циліндричну частину трубчастого стебла.

Рижійні свердла з зовнішнім відводом стружки застосовують для обробки отворів діаметром 3-30 мм. Рижійні свердла з внутрішнім відводом стружки більш трудомісткі у виготовленні, але завдяки відсутності контакту стружки з поверхнею отворів забезпечують меншу шорсткість їх поверхонь і застосовуються для свердління отворів діаметром 7-30 мм. Для свердління отворів діаметром більш 30 мм і суцільному матеріалі застосовують одно-, двох- і трирізцеві змінні свердла-голівки. Такі свердла проектують по типу рижійних свердел із внутрішнім відводом стружки й оснащують змінними різцями, двома і більше направляючими пластинками, у тому числі не тільки твердими, але і підпружиненими. Свердло-голівка кріпиться на трубчасте стебло за допомогою нарізного сполучення.

Надійне орієнтування свердла в оброблюваному отворі, комбіноване різання-вигладжування в процесі обробки, подача СОЖ у зону різання під тиском, стабільне видалення стружки з зони різання, відсутність поперечної ріжучої кромки, можливість досить просто оснастити свердла пластинками з твердого сплаву (які працюють без поломок і викрашувань) - усе це дозволяє забезпечити за один прохід рижійного свердла високу продуктивність і малі відхилення розміру, форми і розташування осі, при малих параметрах шорсткості стінок оброблених отворів.

Застосування рижійних свердел при обробці заготовок в машинобудівному виробництві дозволяє в ряді випадків відмовитися від виконання чотирьох-п'яти переходів, наприклад свердління, розсвердлювання, розточування, зенкерування, розгортання. В міру випуску спеціально-свердлильних верстатів, модернізації універсального устаткування й освоєння інструментальними цехами і заводами випуску рижійних свердел, їх використання у всіх галузях машинобудівного виробництва збільшується.

Кільцеві свердла застосовують для зниження сил різання і необхідної потужності устаткування, підвищення продуктивності обробки суцільних отворів діаметром більш 50 мм, зменшення обсягу стружки і наступного використання отвору, що утвориться уздовж осі оброблюваного, центрального стрижня.

Кільцевими свердлами роблять отвори на токарських, вертикально, горизонтально-свердлильних і розточувальних верстатах. Перед свердлінням у заготовці, як правило, підрізають торець і одержують вхідний отвір діаметром, який рівний діаметру кільцевого свердла. Свердло підтримується люнетом або кондуктором. Забезпечують мінімально можливе биття кільцевого свердла й оброблюваної заготовки, вибирають способи подачі і відводу СОЖ і стружки з зони різання. Кільцеві свердла виготовляють зі швидкорізальних сталей. Випускають збірні кільцеві свердла. Корпус збірних кільцевих свердлів виконують з легованої сталі 12ХНЗА, а вставні різці оснащують пластинками з твердого сплаву групи ВК.

4. ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ

Основними причинами електротравматизму є:

- недостатня навченість, несвоєчасна перевірка знань та присвоєння груп кваліфікації за технікою безпеки персоналу, котрий обслуговує електроустановки;

- порушення правил влаштування, технічної експлуатації та техніки безпеки електроустановок;

- неправильна організація праці;

- неправильне розташування пускової апаратури та розподільних пристроїв, захаращеність підходів до них;

- порушення правил виконання робіт в охоронних зонах ЛЕП, електричних кабелів та ліній зв'язку;

- несправність ізоляції, через що металеві неструмопровідні частини обладнання виявляються під напругою;

- обрив заземлювального провідника;

- використання електрозахисних пристроїв, котрі не відповідають умовам виконання робіт;

- виконання електромонтажних та ремонтних робіт під напругою;

- застосування проводів та кабелів, котрі не відповідають умовам виробництва та використовуваній напрузі;

- низька якість з'єднань та ремонту;

- недооцінка небезпеки струму, котрий проходить через тіло людини та напруги, впливу котрої підлягає людина, коли її ноги знаходяться на ділянці з точками різного потенціалу („крокова напруга");

- ремонт обірваного нульового провідника повітряної лінії при не вимкненій мережі і приєднаному однофазовому навантаженні;

- живлення декількох споживачів від загального пускового пристрою з захистом запобіжниками, розрахованими на вимкнення найбільш потужного з них або від однієї групи розподільної шафи;

- недооцінка необхідності вимкнення електроустановки (зняття напруги) в неробочі періоди;

- виконання робіт без індивідуальних засобів електрозахисту або використання захисних засобів, котрі не пройшли своєчасного випробування;

- невиконання періодичних випробувань, зокрема перевірок опору ізоляції (електромереж, обмоток електродвигунів, котушок комутаційної апаратури, реле) та опорів заземлювальних пристроїв;

- користування електроустановками, опір ізоляції котрих не перевищує нормативних значень; використання електроустановок кустарного виготовлення, виготовлених з порушенням вимог правил електробезпеки (зокрема, розподільними та пусковими пристроями, електропечами);

- некваліфікований інструктаж робітників, котрі використовують ручні електричні машини;

- відсутність контролю за діями працівників з боку ІТП або виконавців робіт;

- відсутність маркування, запобіжних плакатів, блокувань, тимчасових огороджень місць електротехнічних робіт.

Ці причини можна згрупувати за наступними чинниками:

- дотик до струмоведучих частин під напругою внаслідок недотримання правил безпеки, дефектів конструкції та монтажу електрообладнання;

- дотик до неструмоведучих частин, котрі опинились під напругою внаслідок пошкодження ізоляції, перехрещування проводів;

- помилкове подання напруги в установку, де працюють люди;

- відсутність надійних захисних пристроїв.

Аналіз небезпеки електроустановок зводиться до визначення значення струму, котрий протікає через тіло людини при різних можливих варіантах потрапляння її під напругу внаслідок дотику до струмоведучих частин електричних мереж, неструмоведучих частин електроустановок, котрі опинились під напругою при пошкодженні ізоляції, або внаслідок спинення під напругою кроку, а також до оцінки впливу різних чинників та параметрів мережі на небезпеку ураження.

Електричні мережі бувають постійного та змінного струмів. Мережі змінного струму бувають однофазові та багатофазові. Найбільш поширені - трифазові мережі змінного струму. За режимом нейтралі трансформатора або генератора трифазові мережі можуть бути з ізольованою або глухозаземленою нейтраллю. Ізольованою називають нейтраль, ізольовану від заземлювального пристрою або приєднану до нього через апарати з великим опором (трансформатори напруги, компенсаційні котушки). Глухозаземленою називають нейтралі, Приєднану до заземлювального пристрою безпосередньо або через апарати з малим опором (трансформатори струму).

У випадках ураження людини електричним струмом насамперед його звільняють від дії струму (мал. 7).

Рис. 7 - Способи звільнення потерпілого від дії електричного струму: а - відключення електричного струму; б - обривши електричних проводів; в - відтягання потерпілого; г - видалення проводу, що знаходиться під напругою, від людини

У мережах з напругою до 1000 В для відділення потерпілого від струмоведучих частин використовують суху дошку, ціпок, одяг або інший підручний предмет, що не проводить струм. При неможливості відокремити потерпілого від струмоведучих частин перерубують провід сокирою із сухою рукояткою або іншим інструментом з ізолюючою ручкою. При напрузі мережі понад 1000 В відокремлюють потерпілого від проводів ізольованими штангами або кліщами в діелектричних рукавичках і ботах. Доторкатися до людини, що знаходиться під струмом, без застосування належних запобіжних заходів небезпечно. Якщо потерпілий знаходиться на висоті, то перед відключенням напруги варто забезпечити безпечне падіння людини. Незалежно від стану потерпілого у всіх випадках поразки струмом викликають лікаря.

Після звільнення потерпілого від струму визначають стан, у якому він знаходиться. Якщо людина у свідомості, то його укладають у зручне положення і до прибуття лікаря забезпечують повний спокій, безупинно спостерігаючи за подихом і пульсом; якщо без свідомості, але дихає нормально й у нього прощупується пульс, те потерпілого треба зручно укласти, розстебнути комір і пояс, піднести до носа змочену в нашатирному спирті ватку, обляпати водою і забезпечити спокій.

Найбільш тяжкі наслідки дії електричного струму - зупинка дихання і серцевої діяльності. Якщо відсутнє подих, але прощупується пульс, приступають до проведення штучного дихання. Якщо ж відсутній і серцебиття, то поряд зі штучним диханням проводять зовнішній масаж серця (мал. 8). Ефективним і доступним способом проведення штучного дихання є вдмухування повітря в легені потерпілого через рот і ніс (мал. 9). Потерпілого укладають на спину, відкривають йому рот, якщо необхідно, витягають запала мова і закидають голову назад, підкладаючи під лопатки валик або згорток одягу. Очистивши порожнину рота від слизу, затискають ніс потерпілого і на його ніс і рот накладають суху носову хустку або марлеву серветку. Зробивши 2...3 глибоких вдихи, що робить допомогу вдмухує повітря в рот потерпілого. Частота штучного дихання відповідає ритмові природного дихання (12-14 разів у хвилину); тривалість його різна - до відновлення ритмічного дихання в потерпілого.

Рис. 8 - Зовнішній масаж серця

Рис. 9 - Штучне дихання "із рота в рот"

При проведенні зовнішнього масажу серця потерпілого кладуть спиною на рівну і тверду поверхню (стіл, підлогу, кушетку, лаву й ін.) і звільняють грудну клітку від одягу. Той хто надає допомогу кладе витягнуту долоню руки на нижню частину грудної клітки, а другу руку - на першу і надавлює злегка на грудину в напрямку хребта з частотою 60 разів у хвилину (грудна клітка здавлюється строго вертикально на 3...4 см). Цим кров із серця направляється в кровоносні судини. Під час паузи серце наповняється кров'ю. Масаж серця проводять обережно, щоб не ушкодити ребра. Результат масажу визначають по появі пульсу на великих артеріях. У важких випадках приходиться сполучити масаж серця зі штучним диханням. Вдування проводять у проміжках між натисненнями. Зазначена дія зручна робити вдвох: один робить 4...5 натиснень на клітку в нижній третині її, після чого другий удмухує повітря в легені потерпілого. Такі операції повторюють регулярно. Початок роботи серця визначають по появі пульсу.

Наша промисловість випускає апарати штучного дихання, що включають маски і воздуховоди різного розміру; повітря вдмухують, стискаючи і розтягуючи хутра. Для відновлення серцевої діяльності застосовують спеціальний апарат - дефібрилятор, що створює короткий електричний розряд високої напруги через серце, що викликає загальне скорочення серцевого м'яза.

ВИСНОВКИ
В ході виконання дипломної роботи ми проаналізували значення та особливості використання рідинних скляних термометрів і прийшли до наступних висновків.

Завдяки порівняно високій точності, нескладності пристрою і дешевизні виготовлення скляні рідинні термометри є найбільше розповсюдженими приладами для виміру температур. У залежності від вимог, пропонованих до термометрів, виготовляється багато різних типів і різновидів скляних рідинних (особливо ртутних) термометрів, що відрізняються конструкцією, розмірами, межами виміру й інших технічних характеристик.

Основними видами рідинних скляних термометрів є: лабораторні термометри загального застосування, технічні термометри загального застосування, максимальні ртутні термометри (технічні, метеорологічні, медичні), мінімальні термометри (метеорологічні).

Основні види термометрів мають призначення: для вимірів температур у різних лабораторних і виробничих умовах, для виміру найвищої температури за визначений період часу, для виміру найменшої температури повітря за визначений період часу тощо та використовуються в різних галузях народного господарства та виробничих процесах.

Основними джерелами недоліків у роботі скляних рідинних термометрів є: 1) погрішності показань термометрів при нормальних умовах їхньої роботи; 2) погрішності, що є наслідком відхилення умов виміру від нормальних; 3) погрішності, обумовлені дефектами термометра, наприклад, сублімацією термометричної рідини, розривами стовпчика рідини, наявністю пухирців газу в резервуарі, подовжнім зсувом шкали; 4) погрішності виміру, внесені спостерігачем, зокрема , погрішності відліку показань і погрішності визначення виправлень.

Оскільки до складу скляних рідинних термометрів входить дуже небезпечний для людини і оточуючого середовища елемент - ртуть, то перш ніж приступати до роботи ознайомитися з правилами техніки роботи з термометрами та пройти перевірку цих знань.

Рідинні скляні термометри досить активно використовуються в промисловості разом з приладами, робота яких забезпечується живлення електричних мереж, тому працівникам потрібно обов`язково знати та вміти надавати першу невідкладну допомогу постраждалому від електричного струму.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Безопасность жизнедеятельности. Учебник / Под ред. Э.А. Арустамова. - М., 2000.

2. Безпека життєдіяльності. Підручник / За ред. Я. Бедрія. - Львів: Афіша, 1998.

3. Геращенко О.Л., Федоров В.Г. Тепловые и температурные измерения. Киев, «Наукова думка», 1965.

4. Гордон Л. Температурные шкалы. М., Изд-во стандартов, 1966.

5. Гордов А.Н. Измерение температуры жидких металлов, М., Стандартгиз, 1960.

6. Ерофеев А.В. Электронные приборы теплового контроля и регулирования. М., Госэнергоиздат, 1955.

7. Жидецький В.Ц., Джигирей В.С., Мельников О.В. Основи охорони праці. - Львів: Афіша, 2000. - 348 с.

8. Кондратьев Г.М. Регулярный тепловой режим. Л., Гос. техн.-теоретич. изд-во, 1954.

9. Лакирев С.Г. Обработка отверстий: Справ очник. - М.: Машиностроение. - 1984. - 208 с.

10. Методы измерения температуры / Под ред. Соколова, ч. 1. М.: ИИЛ, 1954.

11. Методы измерения температур в промышленности. Под ред. А.Н. Гордова. М., Металлургиздат, 1952.

12. Приборостроение и средства автоматизации. Справочник, т. М., «Машиностроение», 1964.

13. Поверка приборов для температурных и тепловых измерений. (Сборник инструкций). М., Изд-ио стандартов, 1965.

14. Сосновский А.Г., Столярова Н.И. Измерение температур. - М., 1970.

Страницы: 1, 2