Протягом останніх двох десятиліть у західних країнах виник не зовсім чіткий за своїм ідейним спрямуванням культурний напрям. Хоч перша згадка про постмодернізм датується 1917-м роком, лише наприкінці 60-х років набув своїх виразних форм і значень, спочатку в архітектурі, а далі -- в мистецтві в цілому, в літературі зокрема. Це поняття стали застосовувати також при визначенні явищ технологічного та соціального порядку.

Французький філософ Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) повернув це поняття до вирішення філософських проблем. Саме щодо філософії з'явилися сумніви в її здатності висвітлити питання світогляду в чіткій структурній єдності.

Постмодернізм виражається в засадах, що не відкидають можливості людського впливу на предметний світ. Розкривається також серйозний опір такому впливові з боку предмета. Речі здійснюють помсту спробам людини реалізувати свої радикальні творчі проекти. Дійсність, реальність не можуть бути перетворені з "нерозумних" на "розумні".

Заперечення можливості перетворення світу містить у собі відмову його систематичного відображення. Об'єктивний світ не можна вдосконалювати. У спробах його збагнення він виходить за будь-які схеми. Французький філософ постмодерністського спрямування Жал Бодріяр (нар. 1929) зазначає, що "подія завжди випереджає теорію". Антисистематичність було визнано однією з провідних рис цієї течії. Це не просто відмова від досягнення цілісності й повноти теоретичного осягнення дійсності. Мова йде про неможливість побудови жорстких замкнених систем -- політичних, економічних, мистецьких, у зв'язку з чим відкидаються традиційні опозиції "суб'єкт -- об'єкт", "ціле -- частина", "зовнішнє -- внутрішнє", "реальне -- уявне" тощо.

З боку некласичної філософії та психології (психоаналіз, структуралізм) критикується також класична наукова та загальнокультурна парадигма. Ідею суб'єкта відкинуто -- саме як центр теоретичних міркувань. Виникає філософствування без суб'єкта ("скандальна ситуація"). Замість категорій суб'єктивності, інтенціональності, рефлексивності постають терміни "потік Бажання", "позаособистісні швидкості", "інтуїтивні інтенсивності"; мова йде про "деструкцію" повноти смислу, тотальності, яка не терпить порожнеч. Відкидається можливість відгуку первісних феноменів, що виражається в деривативних формах; окрема подія вже не пов'язується з першосмислом як своїм джерелом. На противагу цьому головна увага постмодернізму зосереджується на дисконтинуумі. Подія має розглядатися сама в собі, в її самодостатності. Відходить назад лінгвістичний аспект бачення предмета. Останній переходить у площин)' "подібності" і "тілесності". Постають "філософія зінгулярності" (Віриліо), "мислення спокуси" (Бодріяр), "мислення інтенсивності" (Ліотар), "філософія Бажання" (Дельт та Гваттарї).

Постмодернізм ліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не на творі, а на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції та цитування, до колажу. Наявний відхід від опозицій "руйнування -- творення", ''серйозність -- гра" тощо. Будь-які сигніфікації умовні, тому їх треба ставити в лапки.

Представниками постмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. До непримиренних критиків постмодернізму належить Ю. Габермас -- німецький філософ і соціолог.

У постмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрям відкидає протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним та атрибутивним, ставить подію на перше місце, то саму подію і слід розуміти як учинок.

Інше важливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливість побудови наукової системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системи психології. Інакше як викладати психологічні знання? Протягом останніх тридцяти років структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок у розуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконали вражаючу за обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволі відрізняються між собою (остання теорія, наприклад, не використовує структурну лінгвістик}' у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.

Постала критика ідей людської суб'єктивності. Було підкреслено, що термін "суб'єкт" істотно відрізняється від схожого терміна "індивідуальність". Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає, що людина є вільним, інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних і культурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософських працях. Розважте таку фразу: "Я мислю, отже існую". Декартове "Я" стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тільки автономне, а й зв'язане, і думка щодо іншої психічної території на противагу свідомості не може бути мислима. Декарт кваліфікує нас оповідниками, які уявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.

Леві-Стросс, провідний структураліст, називає людський суб'єкт -- центр буття -- "виродком філософії, який псується". Він стверджує, що остаточною метою наук про людину має бути не конституювання людини, а поділ її на частини, при якому втрачається головне -- цілісність. Це є підставою для формулювання гасла структуралізму. Провідний філософ лівого гатунку Альту есер виступає проти Сартрового волюнтаризму, що розглядає суб'єкт у дусі реінтерпретації марксизму як теоретичного антигуманізму.

Поступ структуралізму, будучи далеким від нового прочитання мар ксизму, був, проте, під його впливом. Після подій 1968 р. (мається на увазі окупація Чехословаччини) структуралізм намагався пристосувати свою теорію до велінь часу, але в цілому він так і не розвинув цих ідей. Як наслідок, стався поступовий розклад альтуссеріанського марксизму в середині 70-х років. Постструктуралісти, такі як Фуко, прагнули деконструювати концепти, за допомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін "суб'єкт" допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурно специфічною і взагалі несвідомою. Категорія суб'єкта вводить у питання ствердити "Я" як синонім усвідомленості; суб'єкт "децентрує" свідомість. Постструктуралістй, отже, також прагнуть розкласти суб'єкт; слід сказа-ти, що Дерріда і Фуко не мають теорії суб'єкта. Винятком є Лакан, який визнає суб'єкт у зв'язку з гегелівською філософською схемою і психоаналізом. Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що "структура" і "суб'єкт" виступають як незалежні категорії. Поняття стабільної структури реально залежить від суб'єктивної відмінності від неї. Широкомасштабна атака на суб'єкт у дійсності прив'язана до підриву поняття структури як такої.

Структуралізм і постструктуралізм здійснюють критику історицшму. Вони відкидають думку про існування загального взірця в історії. Відомим ^прикладом у цьому плані є критика Леві-Строссом сартрівського "дикого розуму". Леві-Стросс нападає на сартрівську позицію "історичного матеріалізму" та його твердження, що сучасне суспільство є вищим відносно минулих культур. Фуко також не знаходить в історії прогресу, Дерріда заперечує конечну ціль в історії.

Існує також критика значення. В той час як філософія (зокрема у Великій Британії) перебувала під сильним впливом теорії мови протягом перших років XX ст., структуралізм як мовну проблему було знехтувано у французькій філософії. Соссюр підкреслив уже відому різницю між знаком і означуваним. Звуковий образ, створений словом "яблуко", є знак, а концепт яблука є означуване. Структуральне відношення між цими поняттями утворює лінгвістичне значення, а мова походить із цього джерела. Лінгвістичний знак -- це посередник, його вживання не є необхідним. Соссюр наголошує на тому, що кожний знак отримує свою семантичну цінність тільки за цінності його диференціальної позиції у структурі мови. У цій концепції існує випадковий баланс між знаком і означеним.

У постструктуралізмі означене віддалено, а знак стає домінантним. Це свідчить про відсутність точної відповідності між твердженням і реальністю. Лакан, зокрема, пише про "безперервні сковзання означуваного під знак". Дерріда пропонує систему плаваючих знаків з недстермінованою кореляцією до певних позалінгвістичних відношень з предметним світом.

Постструктуралізм здійснив своєрідну критику філософії. У своїй ранній праці Альтуссер писав про "теоретичну практику" і доводив, що марксистська філософія була наукою. Він встановив чітку різницю між

юним Марксом, який писав у дусі гегелівської ідеологічної проблематики, І зрілим Марксом, який, з його розумінням економічних понять і процесін був великим ученим. Мовна проблема, проте, захоплювала французьку' думку антифілософським чином. Це було, зокрема, у раннього Дюркгейма.

Говорячи про схожість і наступність між структуралізмом і пост-структуралізмом, слід вказати і на різницю між ними. Структуралізм бачить істину поза або всередині тексту; постструктуралізм підкреслим взаємодію між читачем і текстом як продуктивну.

Читання перестає бути пасивним актом. Постструктуралізм є досить критичним щодо єдності стабільного знака. Підкреслюється своєрідність означеного і знака; здійснюється вічне повернення на дорогу істини, яка втрачала певний статус або фінальність. Постструктуралісти критикували картезіанську концепцію унітарного суб'єкта -- суб'єкта-автора як пород-жувача свідомості, автора значення та істини. Було підтверджено, що людський суб'єкт не може мати уніфікованої свідомості і структурується за допомогою мови. Постструктуралізм здійснює також критику метафізики t її поняттями каузальності, ідентичності, суб'єкта та людини.

В літературі звертають увагу більше на наступність між структуралізмом і постструктуралізмом, не знаходячи її між структуралізмом і феноменологією. Лакан як психоаналітик вивчав Гуссерля і Гайдеггера. Історичні екскурси Фуко грунтувалися на філософських посиланнях, взятих у Ніцше.

Лакан, Дерріда і Фуко дотримувалися філософської позиції, несумісної з концепцією структури, але виступили з радикально антисцієнтистським настановленням. Вони порушили питання про статус науки як такої, про можливість об'єктивності певної мови при описі або аналізі. Вони відкидають твердження, що містяться в соссюрівській моделі лінгвістики, на засадах якої неоструктуралізм і було засновано. Предметом його інтересу були: психоаналіз, природа і роль мови, "Я" і бажання, деструкція, піднесення інструментального розум}', експансія апаратів соціального контролю, взаємозв'язок між знанням і силою.

Слід сказати про досягнення '"молодої генерації" постструктуралізму -- Дельоза і Гваттарі, Ліотара та інших ("Нові філософи"). Чимало характеристик, властивих постструктуралістам, мають своє коріння в ніцшеанській думці. Певний інтерес для історії психології мають ідеї французьких феміністок (Гелен Сіксу, Люсі Ірігарі та Юлія Крістева). Вони перебувають під впливом лаканівського психоаналізу, досліджують знання, суб'єктивність, мову, трансформацію. Ліотар вивчає зміну природи знака в комп'ютеризованих суспільствах. Бодріяр -- від його ранніх марксистських творів до сучасних постмодерністських текстів -- досліджує використання масової комунікації, головні риси сучасної культури. Постмодерністські ідеї вплинули на архітектуру, живопис, кіно, телебачення, відео тощо.

Р. Вудвортс: історія психології як ґрунт для взаєморозуміння і творчого використання чужих ідей

Американський психолог Р. Вудвортс служив своїй науці понад 70 років -- як експериментатор, викладач, автор підручника і видавець. Учився разом із В. Джемсом у Гарварді і Р. Кеттеллом у Колумбійському університеті. Очолював асоціацію психологів цього університету до самої своєї смерті. Переглянув фізіологічну психологію Ледда (1911). Був прихильником динамічної психології (1917), вивчив динаміку взаємодії мотивації та перцепції, навчання, мислення.

Історико-теоретична думка в психології мала декілька форм. Це були суто історичні праці. Це були також спроби з'ясувати сучасні напрями психології, що, зокрема, досить кваліфіковано із залученням належного за обсягом матеріалу здійснив Вудвортс. Це були, нарешті, спроби розібратись у сучасних психологічних теоріях за допомогою своєрідних тематичних хрестоматій з теоретичних проблем. Всі ці форми досліджень доповнюють одна одну, показують широкий спектр наукових пошуків у перебігу від історії науки до її теорії.

"Позитивна" психологія, що накопичувала свій науковий вантаж без трансцендентальних почувань і потягів, мала "ступати, як слон" (за висловом О. Герцена). Але все одно звільнитися від наукової теорії вона була неспроможна і пропонувала навіть свій концептуальний апарат (по-філософськи). Таку систему в психології створив Вудвортс. Спираючись на позитивно-мстодологічні засади, він запропонував об'єктивний огляд під назвою "Сучасні школи а психології" (1931 рік -- перше видання, 1951-- восьме, відтворюване шість разів. У Великій Британії ця праця вийшла в 1965 році, коли автор працював уже в Колумбійському університеті. Співавторкою Вудвортса була Мері Шиен, його колишня студентка. Останнє видання вийшло посмертно, нею перероблене).

Вудвортс зазначає істотне зростання напрямів і шкіл на початку XX століття: функціональна, структурна психологія, асоціанізм, включаючи теорію умовних рефлексів, психоаналіз, цільова, або гормічна, психологія, біхевіоризм, гештальтпсихологія; напрями гуманістичної психології Вудвортс не помічає. Ідея психологічних шкіл, на його думку, вимагає ортодоксальності, послідовників, єдиних теоретичних засад, багаторічних дебатів, живих аргументів, що приводять до взаємної згоди.

На початку XX століття кожна школа починалась як заперечення існуючих наукових настановлень та усвідомлення своїх історичних коренів. Декарт, Гоббс перекреслювали психологію давніх греків і середньовічних схоластів і здійснили рух у стильових рисах сучасної психології. Не відриваючи психологію від філософії, нові творці психології инели її до спілки з новими намаганнями природничих наук. І Іостали широкі предметність і проблемність у вивченні дітей, тварин, психічно хворих, встановлювались зв'язки з іншими науками. Асоціанізм як характер тлумачення психічних феноменів Вудвортс вважає на той час пройденим етапом.

Натомість почалося вивчення поведінки -- більше, ніж свідомості. Психоаналіз тут запропонував свої аргументи. На тлі безлічі психологічних спрямувань Вудвортс зазначає прагнення науковців до їхнього синтсіу, Ідо забезпечило б значний поступ цієї дисципліни. Вихідною засадою такого синтезу він бачить певну послідовність шкіл: функціональна, структурна, асоціанізм, біхевіоризм (ранній і пізній), гештальтпсихологія, психоаналіз та співвідносні йому теорії.

За межі встановленого логічного та історичного поділу Вудвортс виносить праці з мотивації та єдності особистості. У заключному розділі згаданого дослідження під назвою "Посередині дороги" мова йде про підсумки розвитку психології на середину XX століття.

Вудвортс виявляє певну толерантність до різних шляхів пошуку та творчих інтересів психологів, показуючи, як ця толерантність в об'єктивному ході науки сприяла ЇЇ творчим здобуткам. Школи у психології пов'язані із своєрідністю проблем: біхевіористи вивчають навчання, гештальтисти -- перцепцію, психоаналітики -- мотивацію. Людська індивідуальність, яка проходить найважливішим предметом через усі проблеми, утримує разом різні групи психологів. Вудвортс вважає очевидним відновлення дружніх стосунків між психологами різних спрямувань. Це приводить до перехрещення наукових інтересів і плідних наслідків. Таким чином постають "когнітивне" і "суб'єктивне" причісування біхевіоризму тощо.

Психологія 50 -- 60-х років на відміну від першої половини століття звертає велику увагу на проблему перцепції, пов'язану з мотивацією, навчанням, особистістю (Брунер, Мерло-Понті, сам Вудвортс та ін.). Біхевіористичне, функціоналістичнє* психоаналітичне тлумачення так чи інакше співвідносяться з питанням перцепції. Вудвортс прагне відновити надію на відкриття більш точних корелятів поведінки, оживляючи ідею редукціонізму. Молярні аспекти людської поведінки, "плани", "структури", ставлення до соціального оточення, унікальність мотивації, самоідснтифі-кація -- ось деякі з проблем, які не можуть бути зрозумілими вказівкою лише на відповідні поляу нервовій системі.

Вудвортс (обабіч груп серединної дороги дослідження) зазначає математичну орієнтацію теоретиків-психологів. ЗО -- 50-ті роки -- період виникнення логічного позитивізму та гіпотстично-дсдукгивного методу, яким властиві "малорухомі формули" для розвитку дійсної психологічної теорії.

Разом зі швидким технологічним поступом у другій половині XX століття у суспільстві постав відчутний запит на використання психологів у сферах індустрії та урядового керівництва. Як пише Вудвортс, у цей же період зростання життєвих стресів висунуло питання: що психологія могла б зробити для збільшення толерантності у стосунках між людьми, поліпшення їхнього психологічного здоров'я? Дисбаланс між академічною і спрямованою до конкретних життєвих потреб психологією вже позначився загрозою для серйозного наукового поступу.

Ставало очевидним, що наукові дослідження мають бути більше зверненими до свого джерела -- звичайних ситуацій реального життя. Лише за цієї умови можна говорити про вирішення проблеми "людського фактора" -- своєрідна термінологія, що її вже в наступний час використовували по обидва боки ідеологічного бар'єру. Головна мета досліджень людського фактора -- звести до мінімуму сферу людських помилок. А може, вказати на дійсне значення людини як центру Всесвіту? Та це залишалося поки що ріа desideria для психології та її істориків.

Вудвортс вказує на провінціалізм психології США, яка так чи інакше ігнорує досягнення інших важливих центрів світової психологічної думки. Правда, він зазначає і певні зрушення в цьому плані. Справа не в наповненні бібліотек відповідною літературою, адже її вдосталь. Справа у ставленні до іншомовної літератури, у можливості осягти її справжні здобутки, включити у світовий обіг оригінальні психологічні ідеї різних регіонів земної кулі.

Момент ігнорування досягнень у психології інших народів можна побачити майже в усіх країнах у зв'язку з різними ідеологічними настановами. Мова йде не тільки про зарозумілість свідому, а й про певну трудність осягти психологію іншої культури, інше психологічне мислення в кількісному і якісному сенсі. Існують певні бар'єри відчуження між психологами. Хоча всесвітні конгреси ставлять своєю метою взаємо-обізнаність і взаєморозуміння, проте виголошення таких гасел ще не означає творчого їх використання іншими фахівцями у своїй праці.

У зв'язку з такою ситуацією Вудвортс зауважує: ''Думка про те, що історія психології може стати базою для взаєморозуміння між психологами різних поколінь, епох, країн, культур, має бути визнана апріорно". Мова йде не стільки про взаємну обізнаність, скільки про творче використання "чужих" ідей. Тоді саме особливості -- національні, регіональні, індивідуальні, а також особливості різних шкіл -- є належною підставою для здійснення загального світового руху психологічної думки у своєрідних її вираженнях.

У цьому й полягає головний сенс співставлення пошукових досягнень психології різних народів, які зі свого боку будуть збагачуватися за рахунок світової "бісоціації" ідей.