Соціальна перцепція є сприйняття соціального об'єкта. Основний соціальний об'єкт - людина. Виходить, соціальна перцепція є сприйняття іншої людини. Така, наприклад, точка зору Хайдера: «Ми будемо говорити про несоціальну перцепцію, коли маємо на увазі сприйняття неживих об'єктів, і... про соціальну перцепцію, коли маємо на увазі сприйняття іншої людини». М. Теджфел справедливо відзначає, що в такому рішенні не враховується, що сприйняття іншої людини охоплює досить велике коло явищ від сприйняття фізичних характеристик людини до винятково складних умовиводів про його особистісні особливості. Крім того, не цілком ясно, чи буде соціальним із цього погляду сприйняття статуї або портрета й у якому ступені соціальна антропоморфічна інтерпретація руху геометричних фігур у відомих досвідах Хайдера й Зиммеля.

Відсутність чіткого розуміння специфіки соціального і його відносини до психічного веде до того, що соціальна психологія усе більше виявляє тенденцію до концептуального злиття із загальною психологією. За словами Маклеода, «проблема соціальної детермінації сприйняття не є якась особлива проблема, а просто логічний і неминучий результат розвитку гарної теорії сприйняття». Ця тенденція в соціальній психології бере свій початок у ранніх роботах М. Шерифа, що ще в 1935 р. говорив про те, що соціальна психологія, вивчаючи індивідуальні розходження в реакції на соціальне середовище, ніколи не визнавала, що культурні групи можуть відрізнятися друг від друга по своєму поводженню через фундаментальне розходження в сприйнятті соціальних ситуацій.

Однак, незважаючи на те, що об'єкт дослідження (сприйняття людини) описується в термінах загальної психології, його сутнісний зміст не укладається в ці концептуальні рамки. У зв'язку із цим висловлюються міркування про те, що «ототожнення соціальної перцепції зі сприйняттям іншої людини - невірно. Точніше було б «пізнання іншого» або «соціальне пізнання». Іншими словами, логіка самого об'єкта як би проривається, незважаючи на спроби загнати його в рамки індивідуальної психології. Це стає помітно вже при більше докладному з'ясуванні специфіки сприйняття людини як соціального об'єкта. На думку Р. Таджури, «сприйняття людини ставиться до процесів, за допомогою яких людина довідається про інших людей, їхніх характеристиках, якостях і внутрішніх станах... Як фізичний об'єкт людина в основному не відрізняється від інших фізичних стимулів. У тім же змісті, що ми сприймаємо головним чином їхні психологічні властивості й можливості по різних ознаках, люди, безсумнівно, особливі об'єкти (тварин і інші суті можна розглядати як найпростіші приклади цього класу)». Розвиваючи далі цю думку, Р. Таджури підкреслює, що наші спостереження стосуються того, що відбувається усередині людини, строго психічних явищ (намірів, емоцій, думок і т.п.). Крім того, спостерігаючи за людьми, ми робимо висновки про відносини між ними, зокрема про такі явища, як любов, дружба й т.п. Далі, ми виходимо з того, що спостережуваний нами людина має свідомість і волею й здатний сприймати своє оточення, що у свою чергу визначає його дії. Тому спостерігач, потрапляючи у феноменальне поле спостережуваного, змінює його й тим самим створює певний артефакт у процесі вивчення. Крім того, велике значення має та обставина, що й спостережуваний, і спостерігач - обоє люди. Це дозволяє спостерігачеві робити висновки про внутрішні стани спостережуваного за аналогією із власними переживаннями.

Якщо підсумувати все сказане вище, те специфіку сприйняття людини людиною можна звести до трьох моментів: у процесі цієї перцепції більша увага приділяється внутрішньому змісту (наміру, відношення й т.п.), ніж зовнішній формі об'єкта; процес сприйняття має властивість взаємності, він транзактен; і, нарешті, спостерігач у силу своєї подібності зі спостережуваним може робити висновки за аналогією.

Така запропала основа досліджень психологічних закономірностей сприйняття людини людиною.

Кількість досліджень у цьому напрямку в соціальній психології винятково велике. Досить перелічити найважливіші з них: розпізнання емоцій (залежно від віку, підлоги, індивідуальних особливостей людини); здатність «оцінювати» інших, вимір цієї здатності, процес пізнання іншого, залежність сприйняття від ситуації, когнітивні характеристики цього процесу (ефект «ореола», «логічної помилки», стереотипи й т.п.); відношення між спостерігачем і спостережуваним (взаємозалежність їхніх характеристик).

Зрозуміло, не всі ці проблеми мають рівне значення. У деяких з них, як у фокусі, концентруються основні завдання й труднощі всієї області. До таких тем треба, на наш погляд, віднести дослідження когнітивних процесів і соціального стереотипу. Важливе місце в теоретичному аналізі не тільки сприйняття людини людиною, але й у цілому закономірностей повсякденної свідомості, особливо формування на цьому рівні причинно-наслідкових зв'язків, починають займати дослідження атрибуції. Нарешті, варто згадати міжособистісні відносини, що включаються звичайно в область під назвою міжособистісна атракція (привабливість, тяжіння друг до друга), де звичайно розглядаються популярність, дружба, любов і тому подібні явища.

Для більшості досліджень соціальної перцепції характерна одна загальна риса, яку варто мати на увазі при знайомстві з даними, що нижче приводяться. По суті, у них вивчається перше враження про людину. Кількість же досліджень стійких відносин типу знайомства, любові, дружби й т.д. досить незначно.

Це пояснюється двома причинами. З одного боку, дослідження набагато більше складні: вони припускають ретельний контроль досліджуваних змінних в умовах, найчастіше непідвласних експериментаторові, у них більше ефект впливу експериментатора, вони вимагають більших засобів. З іншого боку, уважається, що перше враження в ряді випадків має велике значення для подальшого розвитку відносин, що «принципи, застосовні до формування першого враження, можуть бути з успіхом поширені на процес організації інформації на наступних етапах» і що багато значимих контактів обмежуються єдиною зустріччю.

Так чи інакше, але факт залишається фактом: дослідження пізнання людини людиною обмежується вивченням ефекту короткочасної експозиції. По суті, вивчається, як, виходячи з незначного обсягу інформації, людина робить, а точніше кажучи, в умовах лабораторного експерименту ви нуждає робити умовивід про ряд невідомих йому в цей момент параметрах.

Випробуваний свідомо ставиться в положення, коли він змушений робити висновки про внутрішні характеристики іншої людини по зовнішніх ознаках в умовах дефіциту часу.

Так, досліджувалися різні ефекти, що супроводжують цей процес. До них ставиться відкритий в 1907 р. Уеллсом і названий Е. Торндайком ефект «ореола» - поширення однієї якості, «фарбування» їм всіх інших. Він особливо проявляється, коли експерти оцінюють моральні якості по шкалі «гарний - поганий». У цьому випадку людині, певному як «гарний», приписуються інші властивості («надійний», «добрий») з позитивних. Було показано, що цей ефект - один з механізмів ущільнення одержуваної інформації, прискорення процесу її переробки.

Близько до цього стоїть феномен, названий «логічною помилкою». Експерти (судді) звичайно мають певні думки про взаємозв'язок якостей. Так, якщо людина оцінюється високо по шкалі агресивності, те цьому супроводжує висока оцінка по енергії. Дане явище детально досліджував С. Аш.

Ще один відзначений феномен - «ефект поблажливості» складається в тенденції оцінювати інших (а також себе) високо по шкалі позитивних характеристик і низько по негативним.

Велика кількість досліджень бути присвячено «ефекту пріоритету», що виявив в 1957 р. А.С. Лачинс. У його експерименті випробуваним зараховували в різній послідовності два параграфи, у яких об'єкт описувався: в одному як экстраверт, в іншому як інтроверт. У контрольній групі випробуваним зараховували по одному з параграфів, в експериментальних - обоє в можливих послідовностях. Досвіди переконливо показали вплив знайомства з першим параграфом на сприйняття другого.

Досить інтенсивно розвиваються ті області дослідження, у яких мова може йти про людину взагалі. Такі дослідження атрибуції, тобто процесів інтерпретації причинно-наслідкових зв'язків у навколишній дійсності.

Предметом вивчення в атрибутивних процесах є способи пояснення людиною для себе навколишньої дійсності. Загальне в цих двох сфер дослідження в тім, що основний досліджуваний агент дії у феноменальному полі суб'єкта - інша людина.

Основоположником досліджень атрибутивних процесів уважається Ф. Хайдер, роботи якого, за свідченням М. Дойча, вплинули на К. Коффку, К. Левина, Дж. Гибсона.

Суть концепції Хайдера така. Людина прагне до формування несуперечливої й зв'язної картини миру. У цьому процесі в нього виробляється, по вираженню Хайдера, «життєва психологія» як результат спроб пояснити для себе причини поводження іншої людини й насамперед, що викликали його мотиви. Так само, як учений, будь-яка людина прагне виявити певні закономірності для того, щоб з їхньою допомогою швидко орієнтуватися у світі. Згідно Хайдеру, для того щоб пояснити соціальне поводження, необхідно вивчати психологію здорового глузду. Вона опирається на ряд понять, які можуть бути зведені в наступну тезу: «Люди усвідомлюють своє оточення й події, що відбуваються в ньому, вони досягають цього шляхом сприйняття й інших процесів, вони випробовують вплив з боку особистого й безособового оточення, вони приймають зміни в оточенні, вони можуть і намагаються викликати ці зміни, у них є бажання й почуття, вони пов'язані з іншими одиницями, вони з'ясовні відповідно до певних стандартів».

Сприймаючи соціальний мир, людина організує своє сприйняття, пояснюючи мир і прагнучи до збалансованості відбитої картини. Ідеї балансу й пояснення (атрибуції) - центральні в концепції Хайдера.

Сприйняття соціального миру, по Хайдеру, організується навколо так званих «ядер» (серцевин - cores). Двома такими ядрами служать подання (концепти) життєвої психології про наміри цього іншого й про його здатність здійснити ці наміри. Ці два «ядра» описуються словами «хоче» і «може». Оскільки сприйняття «ядер» залежить від мінливого контексту й індивідуальних особливостей людини, соціальні об'єкти сприймаються більш перекручено, ніж фізичні.

Хайдер підкреслює важливість того, чи пояснюємо ми дане явище факторами, локалізованими усередині людини або поза ним, наприклад, ми можемо пояснити помилку людини його поганими здатностями (внутрішньої свідомості, а в наші дні, мабуть, немає таких людей, які були б носіями однієї лише повсякденної свідомості».

Таким чином, явище можна пояснити внутрішніми факторами (внутрішня причина) або труднощами завдання (зовнішня причина). Хайдер указує, що пояснення того або іншого наслідку внутрішніми (особистими) причинами припускає рішення людиною питання про те, у якому ступені оцінюваний їм людина відповідає за свої вчинки, у якому ступені це від нього залежало. Він виділяє п'ять рівнів пояснення особистої відповідальності, що залежать від ступеня інтелектуального (когнітивного) розвитку: на самому примітивному рівні причинно-наслідковий зв'язок глобальна - людина оголошується відповідальним за всі, до чого він має хоч якесь мислиме відношення, наприклад, його можуть обвинуватити в гріхах предків; на наступному рівні людині приписується відповідальність за подію, що відбулося з ним крім його активної участі, наприклад, виграш даної людини в лотереї; на наступному рівні людина уважається мимовільною причиною того, що він міг передбачати й запобігти; наступний рівень, коли людині приписується тільки те, що він мав намір зробити, і, нарешті, на останньому рівні всі й навіть свідомі вчинки людини пояснюються не тільки його намірами, але й об'єктивними факторами. Характер пояснення в кожному окремому випадку визначається не тільки рівнем розвитку суб'єкта, його власними спонуканнями, але також необхідністю зберегти когнітивний баланс. Так, наприклад, якщо людина вважає, що інша людина ставиться до нього добре, те будь-який негативний його акт буде «випадати» із загальної картини; і в дію вступлять психологічні сили, що прагнуть відновити рівновагу.

В інших дослідженнях було виявлено, що механізм атрибуції діє й тоді, коли люди оживляють неживі предмети. Хайдер і Зиммель показували випробуваним спеціальний мультфільм, у якому геометричні фігури рухалися в кадрі, зіштовхуючись один з одним. Коли випробуваних попросили описати бачене, вони, наприклад, називали агресивним великий трикутник, що «кривдив» маленький трикутник і т.д.

Згодом ідеї Хайдера були розвинені Джоунсом і Девисом і Г. Келлі. Згідно Джоунсу й Девису, учинки однієї людини стосовно іншого залежать від того, як перший визначає ступінь особистої відповідальності другого. Три фактори впливають на це-відношення: соціальні вимоги - конвенціональний контекст ситуації, очікування інших людей; гедоністична релевантність - загальний баланс (програш і виграш) і його значення для людини; персоналізм - конкретні особливості відносин, що зложилися між суб'єктом і іншою людиною.

Келлі виявив інші три змінні, але вже стосовно до пояснення людиною власного поводження. До них він відносить: визначеність - сприйняття об'єкта, явища або людину як єдиного, чітко обумовленого; послідовність - сприйняття даних якостей людини як більш-менш постійних і логічних для даної людини; і консенсус - зіставлення свого сприйняття даної людини зі сприйняттям інших людей.

Всі ці ідеї лягли в основу численних досліджень у таких областях, як процес переконання, формування подання про іншу людину й т.п.

У якості основних «ядерних» (по Хайдеру) характеристик виділяють наступні: намір, здатність, відповідальність і моральна оцінка (гарний - поганий). Уважається, що ці параметри визначають сприйняття іншої людини, формують відношення до нього.

У цей час дослідження атрибутивних процесів висуваються на одне з перших місць не тільки в області соціальної перцепції, але й у всій соціальній психології.

Хайдер робить якісно новий крок уперед, повідомляючи центральними, сутнісними рисами наміру сприйманої людини й оцінку можливостей їхнього здійснення. Це ставить дослідників перед необхідністю перегляду досить істотного методологічного положення: подання про людину як пасивному об'єкті, мало чим відразних від фізичних, принаймні, при поясненні його місця в причинно-наслідковому ланцюзі. Коли Хайдер уводить пояснення поводження іншої людини його особистісними внутрішніми характеристиками, то воно фактично протиставляється безособовому, тобто такому, котре застосовується при вивченні нелюдського миру. Як відомо, при безособовому поясненні, застосовуваному природничими науками, питання про знаходження кінцевої причини в загальному ланцюзі причин і наслідків уважається псевдо проблемою, тому що кожна причина є, у свою чергу, наслідок чогось, а кожний наслідок служить причиною чергової ланки й т.д. нескінченно. Порушуючи питання про підхід до людини як споконвічній причині, Хайдер тим самим підриває теза позитивізму про якісну тотожність гуманітарних і природних наук. Крім того, такий підхід вимагає розгляд людини як агента, ініціатора дії, як якісно новий об'єкт, що володіє волею, намірами, бажаннями й т.п. Однак тут знову виникає проблема генезису цих властивостей людини.

Хайдер зупиняється перед нею, що істотно збіднює його в основному досить плідну концепцію. Він повідомляє здатність людини до пізнання інтенції іншої людини і його прагнення до її реалізації вродженої.

Тут так само, як і в більшості досліджень соціальної перцепції, позначається загальна методологічна позиція американської соціальної психології, тяжіння до абстрактного, механістичного тлумачення спілкування людей і, головна, повна зневага (можливо, свідоме) до особливостей конкретного спілкування конкретних людей по конкретному приводі.

Особливо яскраво всі ці недоліки проявляються в дослідженні таких феноменів, як тяжіння людей друг до друга, взаємна привабливість або, навпроти, ворожість. Разом з тим у цих дослідженнях досить чітко проглядається дія певної ідеологічної моделі відносин між людьми. «Ми повинні могти зрозуміти, - говорять Джоунс і Джерард, - індивідуальні, культурні й ситуаційні наслідки, виходячи з основного положення про те, що людей цінують у тім ступені, у якій вони мають властивості, що сприяють досягненню цілей сприймаючого». Це основне положення найвищою мірою красномовно. По-перше, процес розглядається з позиції однієї людини, по-друге, він розглядається утилітарно, з погляду вигоди цієї людини.

«Ми любимо тих, хто любить нас». Відповідаючи на запитання, чому взагалі важливо, щоб люди нас любили, Джоунс і Джерард називають дві головні, на їхню думку, причини: «По-перше, коли інші нас люблять, вони звичайно для нас щось роблять. Можна розраховувати на те, що вони допоможуть нам досягти мети. Тому, коли ми подобаємося іншим, ми тим самим одержуємо над ними певну владу й тим самим якийсь важіль, щоб впливати на поводження в нашу користь. Тибо й Рикен розвили це положення далі, указавши, що ті, хто до нас прив'язаний, будуть нам вірні й будуть виступати за нас навіть тоді, коли ми не зможемо їх контролювати. Друга причина, можливо більше істотна й разом з тим більше мрячна, полягає в тому, що кожному з нас не нецікаво, що ми коштуємо як люди... Наша цінність підтверджується переважно думками інших... Свідчення того, що людина в загальному подобається комусь, зміцнюють його думку про себе як гідному, здатному або доброчесному». З огляду на цей підхід, можна зрозуміти загальну спрямованість досліджень явища атракції в міжособистісних відносинах. У них вивчаються наступні три класи змінних, які умовно можна назвати об'єктивними, психологічними й взаємодоповнюючими, при цьому розглядається їхня кореляція, значення залежно від тривалості міжособистісних відносин.

До першого класу - об'єктивних змінних ставляться: статус (щорічний дохід), рівень освіти, досягнення в навчанні, рід занять глави родини, здоров'я, зовнішня привабливість, урівноваженість поводження (критерії двох останніх змінних визначаються груповими стандартами. С. Московичи влучно визначив новизну й цінність висновків, одержуваних у цих дослідженнях: «Ясно, що краще бути здоровим і багатим, чим хворим і бідним».

У другий клас змінних входить подібність установок, ціннісних орієнтацій. Попросту говорячи, досліджується вірогідність явища, про яке сказане в приказці: «Рибалка рибалку бачить здалеку». Велика кількість експериментів присвячена вивченню того, як на формування взаємної симпатії впливає подібність не тільки статусу, але й поглядів, звичок і т.п. Справедливість цієї приказки була доведена, зокрема, в одному з деяких, досліджень, проведених Т. Ньюкомом.. Протягом декількох тижнів він вивчав процес установлення стійких міжособистісних зв'язків серед спеціально підібраного контингенту студентів. У цьому експерименті було показано також значення особистих контактів (чим більше можливість безпосереднього спілкування, тим більше ймовірність того, що люди сподобаються один одному). Було встановлено також, що спільність ситуації (наприклад, ситуація очікування прийому в лікаря) споює людей С. Шахтар.

До третього класу змінних ставляться такі, на існуванні яких заснований афоризм: «Протилежності притягаються». У цьому зв'язку вивчалися пари взаємодоповнюючих характеристик: екстраверсія - інтроверсія, домінування - слухняність і т.п.

У цілому було встановлено, що змінні першого типу - об'єктивні - діють на початковому етапі знайомства, потім на перший план виступає подібність поглядів, інтересів і лише на самому пізньому етапі - взаємодоповнюючі характеристики. Дія всіх цих змінних розглядається в дослідженнях популярності, дружби й, нарешті, любові.

Дослідження атракції своєрідно доповнюються вивченням причин антипатії. Затверджується, що ми схильні не любити тих, хто не любить нас, оскільки люди, які нас не люблять, швидше за все, будуть перешкоджати досягненню наших цілей, блокувати наші зусилля. Роблячи це, вони викликають у нас почуття фрустрації й збуджують почуття ворожості, що знаходять вираження в агресивності.

Блокада - фрустрація-гнів - агресія - ланцюжок визрівання антипатії. Її дослідження ґрунтуються на гіпотезі про зв'язок фрустрації й агресії, висунутої Міллером, Долпардом, Дубом, Маурером і Сирсом в 1939 р. і модифікованої Міллером в 1941 р. Гіпотеза говорить: «Фрустрація викликає спонукання до якої-небудь форми агресії». У самому широкому змісті «фрустрацією уважається будь-яка умова, що прямо або побічно перешкоджає організму в досягненні шуканої мети. Агресивною реакцією вважається та, котра дійсно або потенційно припускає завдання збитків іншому організму. Сюди включається психологічний збиток, такий, як вираження незгоди, сарказм, негативна оцінка».

Ряд положень цієї теорії піддавалися експериментальній перевірці, зокрема такі: агресія буде придушуватися відповідно до можливої сили відповідного удару, якими наділене джерело фрустрації. Іншими словами, я можу дати волю своєму гніву (і зігнати фрустрацію) стосовно слабкого, але не до сильного, тому що, ризикує «одержати здачу». Агресія як наслідок фрустрації може бути більш легко виражена, якщо вона знаходить підтримку ще із чиєїсь сторони.

У великій кількості робіт вивчалося сприйняття й інтерпретація агресії, а також супровідну фрустрацію атрибутивні процеси. При цьому з'ясувалося, як корелюють пояснення агресивного поводження іншої людини внутрішніми й зовнішніми причинами з реакцією на ступінь «справедливості» агресії.

Особливий розділ досліджень міжособистісних відносин становить вивчення когнітивного балансу, умов збереження в людини логічної картини людських відносин.

Концепції когнітивного балансу є теоретичною основою при дослідженні конфліктів у міжособистісних відносинах, а точніше кажучи, відбиття цих конфліктів у свідомості. Підводячи підсумки численних експериментів, Джоунс і Джерард пишуть: «Ми одержали цілком достатню кількість фактів, що підтверджують наступні положення: 1) чоловік прагне усунути суперечливість інформації й ігнорувати або применшити негативні властивості іншої людини, особливо якщо очікується взаємодія з ним; 2) інформація також спотворюється, щоб уникнути визнання факту, що людина любить когось, хто не любить її; 3) теорія балансу дозволяє нам пророчити, що людина любить тих, хто любить приємних людей; 4) якщо людина вимушена до поводження, що суперечить відношенню до даної людини, то вона буде схильна змінити відношення у відповідності зі своїми діями». Дослідження взаємодії різних консонантних позицій, конфлікту у свідомості, симпатій і антипатій обчислюються сотнями, однак цінність їх, на наш погляд, досить обмежена.

При всій повазі до зусиль дослідників не можна не відзначити бідність висновків, - їхній схематичний характер. Адже по суті в цих дослідженнях не можна знайти того, що, на думку й самих соціальних психологів, повинна шукати наука - неочевидних фактів, що суперечать життєвому здоровому глузду.

Дослідження соціальної перцепції в цілому мають ті ж недоліки, що й роботи в області установки: теоретичний розбрід, відсутність загальної теоретичної схеми, мала цінність експериментально отриманих фактів, ігнорування в схемі міжособистісної взаємодії загального соціального контексту, здатності людини до сумарної оцінки останнього, підхід, дроблення образа людини на приватні властивості. Тому важко розділити оптимізм одного з найбільших фахівців у цій області Р. Таджури, коли він, перераховуючи всі ці недоліки, прогнозує: «Може бути недалекий той день, коли сприйняття людини (як область дослідження), відновивши тісні зв'язки з більше широкими областями психології, доможеться подальших успіхів і внесе в неї більше відчутний внесок».

Безперечно, у дослідженнях повсякденної свідомості втримується деяка кількість цікавих гіпотез і ідей. Це, у першу чергу, ставиться до ідеї дослідження повсякденної свідомості, його логіки.

Однак, як ми прагнули показати, для того, щоб зрозуміти механізми повсякденної свідомості, треба вийти не тільки за рамки умовного, але й за рамки групи, урахувати багаторівневий характер соціальної детермінації поводження.

Література

1.Юревич А.В. Социально-психологический анализ обыденного и научного объяснения. Докт. дисс. - М., 1993.

2.Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. - К., 2004

3.Завалова Н.Д., Ломов Б.Ф. Пономаренко В.О. Образ у системі психічної діяльності. - К., 2003

4.Введение в практическую социальную психологию // Под ред. Ю. Жукова, Л. Петровской, О. Соловьевой. - М., 1996.

5. Василюк Ф.Е. Психологія переживання. - К., 2005.