рефераты курсовые

Релігійна ситуація у Рівненській област

Релігійна ситуація у Рівненській област

Зміст

Вступ

1. Теоретико-методологічні засади вивчення релігійної сфери

1.1 Сутність та основні функції релігії

1.2 Історія релігійної мережі України

1.2.1 Стан і тенденції зміни релігійної мережі в роки незалежності

1.2.2 Регіональна карта релігій України

2. Релігійна ситуація Рівненської області

2.1 Історико-релігійні особливості краю

2.2 Сучасна релігійно-конфесійна ситуація Рівненської області

2.2.1 Поширення православ'я і католицизму

2.2.2 Поширення протестантизму

2.3 Пам'ятки церковного мистецтва та культури Рівненщини

2.3.1 Християнські храми та монастирі області

2.3.2 Духовна освіта Рівненщини

3. Проблеми регіонального життя Рівненщини

3.1 Аналіз законодавчого поля щодо поширення релігій в Україні

3.2 Конфесії України в контексті міжнародних релігійних реалій

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Цікаво, що майже половина всіх релігійних громад (48%), зосереджена саме в західних областях України, куди належить і Рівненщина. Лише в нашій області на 10 тис. населення припадає 10 релігійних громад, що значно більше ніж у південно-східних областях - 1,5 і більше ніж у регіоні "північ-центр", де на 10 тис. населення припадає лише 3 громади [1, c. 73].

Актуальність дослідження. Релігійне життя Рівненщини - це складна система стосунків, які розвиваються під впливом багатьох економічних, культурних і демографічних процесів.

Незважаючи на видимий спокій релігійна ситуація як в Україні, так і у нас в області залишається не простою і не однозначною у зв'язку з наявністю релігійних громад різних віросповідань. З одного боку їй притаманні деякі ознаки стабілізації, а з іншого - релігійне середовище залишається конфліктогенним, що свідчить, передусім, про серйозну неузгодженість релігійно-церковного життя краю, дисгармонію інтересів його складових. Головна причина такої невтішної картини, на мою думку, полягає у відсутності у нинішньому українському суспільстві спільного погляду на розв'язання цієї проблеми. Тому, вивчення саме релігійної сфери Рівненщини є досить актуальним та своєчасним.

Мета дослідження. Виходячи з наукового, теоретичного та практичного значення проблеми, враховуючи недостатність комплексного вивчення теми - вивчити та проаналізувати релігійну ситуацію у Рівненській області, а також зробити певні дослідження в галузі поширення різних релігійних течій по адміністративних районах області та виявити їх вплив на населення.

Об'єкт дослідження: релігійна сфера сучасної Рівненської області, її структура та розвиток.

Предмет дослідження: вивчення релігійно-конфесійної ситуації Рівненщини, що склалася протягом тривалого історичного та сучасного періоду.

Методи дослідження. Основними методологічними принципами стали: принцип комплексності, системності. Були використані загальнонаукові, міждисциплінарні, конкретно-наукові методи дослідження.

Оцінка джерельної бази. В основу дослідження були покладені опубліковані праці вітчизняних вчених у галузі релігійної сфери, а також використані матеріали періодичної преси Рівненщини.

1. Теоретико-методологічні засади вивчення релігійної сфери

1.1 Сутність та основні функції релігії

Ще з сивої давнини людство шукало відповідь на головне питання: в чому полягає смисл буття, смисл існування людини? Такі пошуки приводили людей до релігії.

Термін "релігія" походить від латинського religio, що означає зв'язує. Саме тому, богослови стверджують, що релігія - це зв'язок людини з Богом.

У найбільш загальному розумінні, релігія - це одна із форм суспільної свідомості, форма духовно-практичного освоєння світу. Вона світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості спілкування з надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів.

Однак, існує чимало вчених, які пропонують своє трактування поняття ШрелігіяШ. Так, за Л. Т. Шевчук, релігія - це комплекс явищ і об'єктів, що охоплює: 1) ідеї, погляди, уявлення про Бога чи Вищі сили; 2) віру в Бога чи Вищі сили; 3) емоції людини; 4) культові дії (молитви, обряди, свята, богослужіння); 5) спосіб життя людей; 6) організації, що об'єднують віруючих; 7) культові споруди; 8) інфраструктурні елементи, що забезпечують релігійне життя (видавництва, навчальні заклади) [2, c. 73].

Релігія виконує такі соціальні функції: [3. c. 73].

- компенсаційна: релігія психологічно компенсує безсилля, обмеженість, залежність людей від об'єктивних умов існування, компенсує розриви в людському бутті, наповнює новим змістом сенс людського життя;

- терапевтична: психологічна можливість релігії у знятті негативних наслідків життєвих стресових ситуацій, збереженні внутрішнього спокою, душевної рівноваги;

- світоглядна: проявляється у тому, що релігія як цілісна система світосприймання дає осмислення навколишнього світу, місця людини в ньому, смислу життя, формує світогляд про виникнення світу, дає людині знання про історію людства керовану і здійснювану Богом;

- регулятивна: полягає у здатності релігії через систему норм, принципів, установок, канонів бути регулятором відносин, поведінки, вчинків, дій віруючих, релігійних спільнот і навіть суспільства цілому;

- інтегративна: проявляється в організуючих можливостях і здатності релігії забезпечувати безконфліктний зв'язок , певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, соціальних і конфесійних груп, етносів. Вона сприяє підтриманню стійкої рівноваги релігійних і суспільних відносин, їх гармонізації;

- комунікативна: забезпечує спілкування віруючих як у межах певних релігійних спільнот, так і поза ними.

У сучасному світі налічується багато релігій. Їх виникнення лишається певною загадкою, хоч зрозуміло, що релігії формуються в процесі складного й суперечливого пізнання людиною світу.

Всі релігії поділяються на родоплемінні ("язичеські"), місцеві та світові. Найбільш поширеними вважаються світові релігії, до яких належать: християнство, буддизм та іслам. Саме ці три релігії виявились найбільш узагальненим вираженням сакральної свідомості суспільства і були звернені не до конкретного представника якогось народу, не до людини певної статі, а до віруючої особи незалежно від її віку, статі, національності.

Менталітет тієї чи іншої нації, соціальні процеси на території конкретної країни, кількох країн або більш обширного регіону світу можна зрозуміти, лише маючи уявлення про світові релігії.

Християнство - найпоширеніша світова релігія. Воно зародилося в Римській імперії і поширилося в часи її кризи, коли вкрай загострилися відносини між рабами та панівними класами. Християнська церква вірить в єдиного Бога, творця неба і землі, який існує в трьох особах: Бог - Отець, Бог - Син, Бог - Дух Святий. У наш час християнство віросповідає приблизно половина населення Землі. Ця релігія присутня майже в усіх релігійних країнах світу.

Сучасне християнство складається з трьох основних напрямків - православ'я, католицизм і протестантизм, які, в свою чергу, поділяються на інші дрібні течії та секти. Усіх християн об'єднує віра в Ісуса Христа, визнання Біблії як святого письма та морально-етичних заповідей. Роз'єднує - різне трактування фундаментальних постулатів і тлумачення біблійних текстів.

Православ'я - напрям християнства, в основі якого віра в божественне одкровення, втілене в догмати - незмінні істини. Воно представлене низкою автокефальних (самостійних) і автономних (підпорядкованих самостійних) церков. На даний час православ'я сповідують у світі близько 100млн. чоловік. Воно поширене в Росії, країнах Східної Європи, на Балканах, у Закавказзі (Вірмені, Грузія).

Католицизм - найчисельніший напрям у християнстві. Послідовники його визнають Святе Письмо, а намісником Христа на Землі проголошують Папу Римського, який дістав владу в спадок від апостола Петра. Католицизм поширений у Західній, Південно-Західній, Центральній Європі, а також у Західній частині Східної Європи.

Протестантизм - зародився у ХVІ ст. на хвилі антифеодального руху. Його основоположником вважається Мартін Лютер (1483 - 1546рр.), який виступив проти торгівлі індульгенціями, спростив обрядовість, відкинув обов'язкове посередництво духовенства між людиною і Богом, висунув вимогу про підпорядкування церкви першим особам держави. Одним з центральних положень його вчення є право кожного на особистий зв'язок з Богом. В наш час у світі налічується майже 410млн. протестантів. Протестантизм поділяється на лютеранство, баптизм, адвентизм, кальвінізм, англіканство, методизм, п'ятидесятників, свідків Ієгови, квакерів, менноїтів та ін [3,4, c. 73].

Буддизм - світова релігія, яка зародилася в Індії в середині І тис. до н.е. Основоположник буддизму - син індійського царя з роду Шак'їв - Сіддхартх Гаутама, який зміг стати провідником духовного життя, за що його прозвали Буддою.

Буддизм - це релігія, яка є водночас своєрідним філософським ученням. У цій релігії Бог не має конкретного представлення, а існує як духовне начало. Іншою особливістю буддизму є те, що він визнає безперервну зміну всього світу, взаємозв'язок усіх предметів і явищ, регулювання всіх процесів законом причини і наслідку. На даний час у світі близько 320 млн. буддистів, що зосереджені в країнах Далекого Сходу, Центральної, Східної та Південно-Східної Азії [4, c. 73].

Іслам є третьою за часом виникнення і другою після християнства за кількістю послідовників світовою релігією. Іслам виник в Аравії в VІІ ст. н.е. Виникнення ісламу мусульмани пов'язують з пророком Мухаммедом (570 - 632 рр.), купцем із Мекки, який близько 610 р. оголосив себе пророком, посланцем єдиного бога всіх арабів Аллаха.

Ісламісти визнають єдиного бога Аллаха і його пророка Мухаммеда, вірують у безсмертя душі, у рай і пекло, у воскресіння мертвих і страшний суд. На даний час у світі понад 1млрд. ісламістів. Іслам поширений на Близькому і Середньому Сході, у Північній і Центральній Африці, Південно-Східній Азії, в Індії, Китаї, в окремих балканських країнах [3,4, c. 73].

У другій половині ХХ ст. загострилася криза традиційних конфесій і вірувань. Це зумовило виникнення у 60-90-х рр. нових форм релігійної свідомості, які в наукових виданнях дістали такі назви: "нові релігії нового століття", "нетрадиційні культи", "молодіжні культи, "позаконфесійні вірування", "неканонічні вірування", "альтернативні культи", "неорелігії", "нові релігії" та ін. Неорелігії характеризуються специфічним типом релігійної організації - вони не мають стрункого релігійного вчення, проте в них наявна чітка ієрархія влади і управління, підпорядкована визнаному лідеру. Їх основою стали соціально-психологічні аспекти життєдіяльності окремих етнічних груп, розчарування у традиційній системі цінностей.

З початку 90-х років в Україні відбувається відродження географії релігії. Появились перші роботи з даної проблематики, зокрема О. Ковальчука, О. Любіцевої, В. Патійчука, О. Шаблія та інші.

В українській науці перші елементи географії релігії були присутні уже в "Літописі руському," який охоплює події від 852 р. до 1292 р. З прийняттям в Україні у 988 р. християнства починається паломництво до Святої Землі - Палестини. Першим відомим українцем, що здійснив у 1062 р. подорож до Святої Землі був ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. До 1099 р. палрмництво на Святу Землю було утруднене, тому що вона перебувала в руках арабів-мусульман [5, с. 73.].

Зачинателем української географії релігії був Ввсиль Григорович-Барський (1701-1747 рр.). Він здійснив у 1723-1747 рр. Подорож за маршрутом: Київ - Львів - Буда - Відень - Венеція - о. Корфу - Салоніки - о. Кіпр - Палестина - о. Кіпр - Константинополь - Бухарест - Ясси - Могилів - Київ. Свої враження від подорожі Григорович-Барський виклав у праці "Странствования Василья Григоровича-Барського по святьим местам Востока с 1723 по 1747 г." Вона вперше, в скороченому варіанті булла видана у 1778 р. У 1885 р. вийшло чотиритомне фундаментальне видання цієї праці [6, с. 73].

У другій половині ХІХ ст. українська географія релігії отримує новий імпульс розвитку. Павло Чубинський (1839-1884 рр.) - діловий керівник та заступник голови Південно-західного відділу Російсьгого географічного товариства публікує "Карту католиков, а в том числе и поляков юго-западного края." Питання географії релігії розглядає у своїй праці - "География Европейськой России" В. Маркозов, виданій у Києві в 1882 р.

Галицький український географ Роман Заклинський (1852-1931 рр.) у своєму творі "Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська" (1887 р.) зазначає, що русини галицькі й угорські є греко-католиками, а буковинські православними. На галичині є три греко-католицькі єпархії - Львівська архієпархія, Перемишська і Станіславська єпархії. Вони поділяються на деканати. На Буковині у Чернівцях знаходиться православний митрополит, причому єдиний для українців і румунців. На Угорській Русі існують дві греко-католицькі єпархії - Мукачівська і Пряшівська. Перша поділяється на 379, а друга на 187 парафій. Р. Заклинський виділяє також на Закарпатті, головно в західних жупанах, значну кількість українців римо- католиків і протестантів.

Основоположник української національної географії Степан Рудницький (1877-1937 рр.) розпочинав свою наукову діяльність як історичну. До 1897 р. відноситься його висловлювання про значення Берестецької унії 1596 р. і греко-католицької церкви для української культури [7, с.73].

З початку ХХ-го ст. українська географія релігії продовжує розвиватися. Георелігійним проблемам приділяє увагу, зокрема, український географ В. Кістяківський у праці "Росийськая империя".

Окремої уваги заслуговує внесок в географію релігії відомого українського картографа Миколи Кулицького (1903-1970 рр.). Ним опубліковано ряд карт на релігійну тематику. Проаналізуймо дві з них. Перш, розроблена разом з визначним українським географом Володимирем Кубійовичем - "Адміністративна карта Галичини із спеціальним узглядненням адміністративного поділу греко-католицьких єпархій". Це досить велика середньомасштабна карта. Під Галичиною розуміється територія в межах тодішніх Львівського, Станіславського та Тернопільського воєводств. На карті значками показано центри греко-католицьких парафій, підкреслено осідки єпископів та деканатів. Лініями показано границі воєводств і повітів, єпархій та деканатів. Друга, видана в 1935 р." Карта греко-католицької Львівської єпархії." ЇЇ оригінальність підкреслюється тим, що на ній, крім поділу на деканати, виділені у складі архієпархій протопресвитерати. Протопресвитерат - проміжна, між єпархією і деканатами, одиниця адміністративно-територіального устрою. Він включає, як правило, декілька деканатів. У складі Львівської архієпархії виділяють п'ять протопреcвитератів - Львівський, Золочівський, Стрийський, Галицький, Тернопільський [8, 9, с.73].

Внаслідок антирелігійного терору українська географія релігії тимчасово перестала існувати як наука. Але, починаючи з 90-х років ХХ ст. вона знову починає відроджуватися. Виходить ряд робіт. Першою значною працею була "Географія релігії" Олега Шаблія поміщена в Соціально-економічній географії України. У 1998 р., як продовження дослідження О. Іванусіва, у Львові виходить велика праця Василя Слободяна "Церкви України. Перемишська єпархія." Вона охоплює ті церкви, які після 1945 р. залишились у складі України. У цьому ж 1998 р. в Києві виходить фундаментальний навчальний посібник Ольги Любіцевої, Костянтина Мезенцева та Сергія Павлова "Географія релігій."

В соціально-економічній географії існує різне трактування предмету географії релігії. Німецький філософ Імунаїл Кант -" батько географії релігії," вважав, що предметом її вивчення повинне бути просторове поширення окремих релігій. На думку одного із творців "нової релігії", німецького географа Карла Ріттера (1779-1859 рр.) географія релігії повинна вивчати особливості функціонування різних релігій, чи конфесійних груп в окремих регіонах. Російський географ Олексій Кріндач (1992 р.) вважав, що: "Предметом географії релігії, її центральною проблемою є діалектичний процес взаємодії між релігією і навколишнім середовищем, що зумовлює в кожен момент часу стан динамічної рівноваги між ними."

У сучасній українській соціально-економічній географії проблемні визначеня предмету географія релігії присвячені праці О. Шаблія, О. Любіцевої та ін. Так, на думку Олега Шаблія: "Предметом сакральної географії є територіальна організація релігійного життя і діяльформиності, а загалом - релігійної сфери. Конкретними реальними об'єктами дослідження є геопросторові форми цієї організації, зокрема їх морфологія , зміст, динаміка, фактори і закони формування й функціонування." Львівський дослідник в галузі географії релігій Андрій Ковальчук вважає, що її об'єктом є релігійна сфера, організована на певній території. Саму географію релігії він включає до складу географії суспільства. Луцький вчений-географ Віктор Патійчук відносить релігійну сферу до сфери обслуговування населення. Цим самим він, на нашу думку, занадто звужує релігійну сферу. Ольга Любіцева вважає, що: "Об'єктом географії релігії є духовна складова ноосфери, предметом - закономірності територіальної організації релігії в просторі й часі в певних природних і соціально-економічних умовах" [7-9, c.73].

На наш погляд, предметом географії релігії є геопосторові форми функціонування релігії, що виникають в процесі її взаємодії є суспільним і природним середовищем.

1.2 Історія релігійної мережі України

Релігійна карта України ніколи не була моноконфесійною. Навіть у часи давньої України-Руси, окрім богів, яким поклонявся весь східновлов'янський світ, серед окремих племен існувало поклоніння ще й місцевим богам.

Спроба князя Володимира створити єдиний пантеон богів для всієї Руси-України зрештою залишилася нереалізованою, оскільки ця штучна релігія не мала відповідного суспільного підґрунтя для свого поширення, не виконувала ті суспільні функції, потреба в яких в країні назрівала. Звернувшись правитель країни з метою реалізації цих суспільних завдань до християнства і запровадивши його державницькими засобами шляхом хрещення Русі, Володимир відтак ще більше ускладнив картину релігійного життя, хоч і прагнув здолати поліконфесійність. Десь протягом двох-трьох століть нижчі верстви населення залишалися переважно язичниками. Верхи швидко охрестилися. Але з часом своєрідну уніфікацію релігійного світу в Україні провели самі ж українці, поєднавши у своїй двоєвірності язичництво і християнство [ 10, c.73].

Нові зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли її земель недружелюбними державами-сусідами. Так, католицизм в Україну принесли поляки, а різні протестантські віровизнання, зокрема баптизм і адвентизм, - німці-колоністи. Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Саме у нас виникла така його течія як хасидизм. Мусульманські громади з'явились на українських теренах переважно в часи татарських завоювань.

Проте найпомітнішу зміну в релігійну картину України внесла Берестецька унія 1596 р. Вона конфесійно розділила українців на православних і греко-католиків, що згодом призвело до регіоналізації країни на Схід і Захід.

За часів колоніального поневолення України Росією, коли в духовному житті домінувало поєднання царизму і Православ'я, закони держави не лише протистояли поширенню нових вірувань, а й обмежували діяльність всіх інших конфесій, окрім православної, яка мала статус державної. Визначними в країні були католики, лютерани, реформати та вірмено-грегоріани, а також іслам, ламаїзм та іудаїзм. Дозволялася діяльність без будь-якої підтримки держави баптизму, мемонітству, старообрядництву. Забороненими в Росії були опозиційні щодо православ'я течії [10-13, c.73].

На українських землях, які перебували у володінні Австро-Угорщини й Польщі, відносно успішно в ХІХ і на початку ХХ ст. розвивалася мережа православних і греко-католицьких парафій. Поглинувши в 20-х роках ХХ ст. Північну Буковину, Румунія ліквідувала тут самостійну православну митрополію й перевела її до складу своєї православної церкви. На Закарпатті в цей час діяли мукачівські православні і греко-католицькі єпархії [12,13, c.73].

Своєрідним бумом конфесійної диференціації в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, до якого вона належала, були 20 -30-ті роки ХХ ст. В цей час на грунті православ'я тут з'являються різні обновленські течії, іоаніти, апокаліпсисти, федорівці та ін. У першій половині ХХ ст. на українських теренах виникають кеносистичні секти, зокрема інокентіївці, леонтіївці, митрофанівці, мурашківці. Осибливістю їх є віра в "живого Бога," ім'я якого звучить в самій назві течії.

У повоєнну добу релігійна діяльність в Україні всілякого обмежувалась..Офіційно було зареєстровано біля 10 релігійних течій. Серед них православ'я, католицизм, іслам, іудаїзм, старообрядництво, баптизм, адвентизм та ін. Якщо на початку 20-х років ХХ ст. в Україні храми існували в кожному селі, навіть на більшості хуторів, то наприкінці 40-х років їх залишилося втричі менше. Державна політика войовничого атеїзму, яка здійснювалася з 1954 року і до середини 80-х років минулого століття, призвела до значного скочення релігійної мережі. Так, якщо в 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1960 р. їх уже було закрито 747, а це в 12,1 рази більше ніж у 1958 р. Новий закон про релігійні культи значною мірою ускладнював можливості реєстрації чи відкриття нових парафій або громад і водночас спрощував процедуру їх закриття. На початку 1961 р. кількість діючих в Україні церков і молитовних будинків зменшилась до 7192. Хоч тотальне скорочення мало загальноукраїнський характер, але найбільше воно зачепило Вінницьку, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Львівську, Одеську, Полтавську, Хмельницьку, Черкаську і Чернігівську області. Лише в 1962 р. в Україні було знято з реєстрації 1144 релігійні громади. Скорочення мережі відбувалося переважно за рахунок сільських парафій. Із знятих з реєстрації громад у 1959-1964 роках 81% - сільські [11-14, c.73].

Посилений опір віруючих політиці "релігійних скорочень" призві до того, що в період відлиги темпи закриття церков і молитовних будинків дещо "уповільнилися." Так, у 1963 р. було знято з реєстрації вже 526 культових об'єктів, а в наступному році лише - 257.

Зняті з реєстрації культові споруди або передавалися якійсь свідській організації, і вона їх перебудовувала для своїх цілей, або залишалися закритими і через недогляд поступово руйнувалися, або ж розбиралися через неможливість їх використовування чи аварійність.

Партійно-державний наступ на релігію і церкву в Україні продовжувався до середини 80-х років ХХ ст. Пожвавлення релігійної діяльності різних конфесій в Україні наступило лише з початком перебудови. Воно захопило переважно західні й центральні області республіки. На Півдні і Сході це пожвавлення було незначним. Основною передумовою активізації церковно-релігійного життя в Україні було розгортання демократичних процесів в суспільному житті. Цьому сприяло певною мірою також відзначення в 1988 р. тисячолітнього ювілею прийняття християнства. Фактично в усіх населених пунктах, в яких збереглися культові приміщення, відновлювалася діяльність відповідних релігійних громад.

Поліетнічність України також значною мірою сприяла розвитку у ній багатоконфесійності. Різні культурні об'єднання національних меншин починають сприяти розвитку в нас специфічно їхніх конфесій. Активізувалося німецьке лютеранство, корейський і бурятсякий буддизм, кримо-татарське мусульманство, караїмство та ін. В 1988 р. виходить з підпілля Українська Греко-Католицька церква. В лютому 1989 р. заявила про себе Українська Автокефальна Православна церква. Наступив період не лише повернення культових споруд різним конфесіям, а й розгорнулося будівництво понад двох тисяч нових [13,14, c.73].

1.2.1 Стан і тенденції зміни релігійної мережі в роки незалежності

У 1991 р. в Україні вже діяло 12962 релігійних громад, які володіли 9449 культовими будівлями. Більше всіх громад було у церкви Московського Патріархату - 5469. Українська Автокефальна Православна Церква на цей рік нараховувала уже 1489 громад, Греко-Католицька - 2643, Римо-Католицька - 452. Активізація діяльності протестантських об'єднань сприяла зростанню кількості їх громад. В 1991 р. Церква Євангельських Християн-Баптистів мала їх 1127, інші баптистські течії - 78, Союз християн віри євангельської - 565, інші євангельські течії - 160, Реформатська Церква - 91, Церква Адвентистів Cьомого Дня - 267, Об'єднання "Cвідків Єгови" - 366. Почалося зростання громад іудейського і мусульманського віровизнань. Їх було в означеному році відповідно 40 і 31.

На цей час в Україні почали свою діяльність й нові, як для неї і її історії, течії. Так, Товариство Свідомості Крішни мало 17 громад, буддисти - 7, Велике Біле Братство - 4, Церква Повного Євангелія - 3, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів - 2, вірмено-католики, пресвітеріани, інокентіївці і даоси - по 1. В 1991 р. в Україні було 58 громад старообрядців різних толків, 24 громади Харизматичного напрямку, 18 - адвентистів-реформістів, 8 - Російської Вільної Православної Церкви, 5 - німецьких лютеран, 3 - методистів [10,11, c.73].

Значні суспільні зміни відбулися в Україні за останні 10 років. Вони зумовлені насамперед здобуттям нею своєї державної незалежності, відмови від тоталітарної моделі політичного устрою, панування в країні однієї ідеологічної системи. Ці зміни спричинили якісно нову ситуацію в релігійному житті країни.

За короткий час відбувалася переорієнтація свідомості мільйонів людей на ті морально-етнічні цінності, які раніше нехтувалися і переслідувалися офіційно пануючою ідеологічною системою.

Останнє п'ятиріччя - це період інтенсивного розвитку релігійної мережі в Україні. Зростає не лише кількість релігійних організацій, чисельність послідовників різних конфесій, а й сама кількість релігійних організацій. Якщо в 1991 р. на реєстрації знаходилося 42 релігійні об'єднання, то на початку 2004 року їх було уже 122 [15, c.73].

Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ'я. Загалом воно об'єднує 15370 організацій. Домінуючою в православ'ї є Українська Православна Церква, що знаходиться в юрисдикції Московського Патріархату. На сьогодні вона має більше 10,4 тисяч громад віруючих, налічує 151 монастир, 15 духовних навчальних закладів, 95 періодичних видань, 3746 недільних шкіл та 36 братств. Предстоятелем церкви є виходець з Поділля митрополит Київський і всієї України Володимир. Центральний офіс УПЦ МП знаходиться в Києво-Печерській Лаврі. Кафедральним собором є її Успенська церква. Нацбільша концентрація громад цієї церкви знаходиться на Поділлі, Закарпатті і Великій Волині ( Волинська, Рівненська і Житомирська області ).

Українська Православна Церква Київського Патріархату офіційно нараховує 3508 релігійних організацій. Вона має 34 монастирі, 16 духовних навчальних закладів, 23 місії, 1086 недільних шкіл та 25 періодичних видань. Найбільше громад цієї церкви на Галичині, Великій Волині та Київщині. УПЦ КП має свої парафії в Америці, Західній Європі, Росії, навіть в Австралії. Офіс церкви знаходиться у Києві, кафедральним храмом є Володимирський собор.

Українська Автокефальна Православна Церква має 1156 парафій, 70% яких знаходиться в галицьких областях України. Найбільше їх на Львівщині (354) та Тернопільщині (286). Предстоятелем Церкви є митрополит Київський і всієї України Мефодій, кафедральним собором є Андріївська у Києві. Вона мала у 2004 році 5 монастирів, 7 місій, 325 недільних шкіл, 7 періодичних видань. В УАПЦ майже постійно наявне протистояння владик, що зумовило помітне зменшення її авторитету і мережі.

В Україні, окрім названих, на початок 2004 року діяло ще декілька інших православних церков. Так, Російська Вільна Православна Церква мала 27 громад, Апокаліптична ПЦ - 4 громади. Діяло дві греко-православні громади, п'ять православних незалежних. Функціонували громади Реформованої і Соборноправної православних Церков. В Україні також поширені різні об'єднання православного коріння. Так, Старообрядницька Церква Білокриницької згоди мала в 2003 році 59 громад, з яких 16 - на Поділлі. До Руської Старообрадницької Православної Церкви без попівської згоди належало 10 громад, 5 з яких - на Житомирщині. Російська Істинно-Православна Церква на цей час об'єднувала 23 громади, Богородична Церква - Церква Матері Божої Преображенної - 14 громад. Незмінною залишилася кількість громад молокан - 4 [7,8, 16, c.73].

Досить активно за останні 10 років пройшло відродження Української Греко-Католицької Церкви. За кількістю громад (3340) вона перевершила довоєнний рівень і займає на сьогодні третє місце в Україні. Церковну службу в УГКЦ здійснює біля 2,1 тис. священнослужителів. Переважна більшість парафій Церкви знаходиться в галичанському регіоні та Закарпатті. Очолює УГКЦ з січня 2001 року Верховний Архиєпископ кардинал Любомир Гузар. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України, але тут діє лише 5% його громад. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створила 17 єпархій та 4 екзархати на Сході країни, відкрила 92 монастирі, 13 духовних навчальних закладів, 1132 недільні школи, 25 періодичних видань. Діє 14 місій і 2 братства. До цієї Церкви відносяться також понад 2 тисячі греко-католицьких парафій, що діють в українській діаспорі [8,16, c. 73].

Серед церков, які динамічно розвинулись в Україні останніми роками, постає Римо-Католицька Церква. Утворено Львівську архидієцезію, як іі духовний центр, яку очолює кардинал Мар'ян Яворський, а також Житомирську, Луцьку, Кам'янець-Пдільську та ін. діє цезії. Відкрито шість Навчаються в них біля 800 слухачів. На сьогодні 863 католицьких громад діють у всіх областях України. РКЦ має 37 місій, 80 монастирів, 518 недільних шкіл, 13 періодичних видань. Церква має 470 священнослужителів, серед яких 264 - іноземці [7,8, c.73]..

Широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони мають 7278 релігійних організацій, у тому числі: Християни-Баптисти - 2788; Християни віри євангельської (п'ятидесятники) - 2061; Свідки Єгови - 919; Адвентисти сьомого дня - 965. Громади Реформатської Церкви є лише на Закарпатті. Три Лютеранські Церкви - німецька, українська і шведська - мають відповідно 40,41 і одну громаду. Пресвітеріан в Україні 40 громад, методистів - 16. Різні інші незалежні протестантські течії об'єднують понад 200 громад.

У всіх протестантських церквах є необхідні управлінські структури. В останні роки зміцнюється матеріальна база їх релігійної діяльності, ведеться широка релігійно-просвітницька, морально-виховна та благодійна робота. Налагоджено видавничу діяльність, опановується ефір українського радіо і телебачення. Росте мережа протестантських духовних навчальних закладів. Їх 73 з 8877 слухачами. При протестантських громадах діє 3138 недільних шкіл. Наявні 162 протестантські місії.

Значно збільшилась в Україні кількість мусульманських громад (467). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні її центри - у Києві, Донецьку та Сімферополі. Послідовниками ісламу в Україні є переважно представники меншин та національних етносів, на автономних територіях яких ця релігія є домінуючою. В Україні діє 7 духовних навчальних закладів мусульман, друкується п'ять їхніх газет.

Іудаїзм має нині в Україні сім своїх течій, які налічують разом 250 громад. Серед них: Об'єднання іудейських релігійних організацій - 62 громади, Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних організацій - 3, Об'єднання громад прогресивного іудаїзму - 49, громад Месіонерського іудаїзму - 13, іудео-християн - 14. Іудейські громади розміщені по Україні відносно рівномірно. Відкрито Всеукраїнську іудейську духовну академію в Києві. Іудеї друкують 22 періодичні видання [10, 11, 15, c.73].

В останнє десятиліття в Україні набули поширення нові релігійні течії і напрямки. Серед них насамперед громади різних харизматичних церков. Вони є переважно в східних та південних областях країни. Поширилися також громади Новоапостольської Церкви, Церкви Христа, Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Дещо стабілізувалися у своєму зростанні неоорієнталістські течії. Їх представляють насамперед кришнаїти, буддисти, багаї. Функціонують в Україні 77 громад різних рідновірських напрямків [12, c.73].

Крім названих, в Україні ще діють більше 200 малочисельних громад віруючих понад 50 інших релігійних напрямів, течій і толків. Тут варто хіба що назвати порівняно нову течію, яка з'явилась серед єврейської меншини. Це - іудео-християнство, 14 громад якого активно діють в п'яти областях і Києві. Назвемо також свіжі для нас даоські та англіканські громади.

У 2004 році загалом продовували розбудову і перерозподіл своєї мережі православні Церкви, що подекуди виливалося в конфлікти між ними. Загалом призупинилося зростання УАПЦ. Маємо вже насичення парафіями УГКЦ та РКЦ у західному регіоні країни. Спостерігається інтенсивне зростання мережі протестантських спільнот, особливо баптистів, п'ятидесятників і свідків Єгови. Загострюються відносини між окремими центрами і управліннями в ісламі та іудаїзмі. З нових течій успіх і поширення мають харизмати, а ось неоорієнталісти та рідно віри дещо стабілізувалися у своєму зростанні. 2002 - 2003 роки відзначилися розширенням мережі духовних навчальних закладів, видавничої діяльності церков, завершенням будівництва нових храмів і будинків молитви, офісів конфесій. Відносини між конфесіями і Церквами стають все більше толерантними, хоч подекуди ще спостерігаються протистояння між православними церквами, православними і греко-католиками із-за володіння храмами. Якщо в попередні роки напруга релігійного життя відчувалася переважно в Західних областях України, то в останні роки вона охопила Крим, Схід і Південь країни. Головним підбурювачем її постає Православна Церква Московської юрисдикції [16, c.73].

Відмінними також є показники зміни мережі в різних регіонах України. Так, за час демократичних перемін в Чернівецькій області було зареєстровано в 2,5 рази більше релігійних громад, ніж в найчисленнішій за населенням Донецькій області. Маючи десь 20% всього населення України, сім західних областей зосереджують біля 38% кількості її релігійних громад. За кількістю громад тут вирізняються Львівщина (2740), Тернопільщина (1603) і Закарпаття (1593). Отже, рівень релігійної активності по Україні наростає із Сходу на Захід.

Таким чином, релігійна ситуація в Україні нині є найскладнішою у світі. Ігнорування і замовчування суспільством наявних в нас багатьох міжконфесійних і між церковних протиріч не дає можливості їх позитивного розв'язання. Як засвідчує життя самі конфесії не в змозі їх розв'язати. Роль посередника в цих процесах мала б взяти на себе держава. Але міру цієї ролі законодавчо окреслити, щоб не допустити втручання держави в сферу власне регілігійного життя. Відтак у нас законодавчо має бути зафіксованим не лише відокремлення Церкви від Держави, а й Держава від Церкви.

1.2.2 Регіональна карта України

Релігійна мережа України - надто рухомий феномен. Офіційна статистика державного комітету України у справах релігій фіксує, що за останні роки збільшилася не лише цифра кількості релігійних організацій, а й кількості офіційно зареєстрованих державою релігійних течій, церков, спільнот. На початок 2004 року в реєстрі Держкому їх було понад 120. Вони об'єднували 28614 офіційно зареєстрованих релігійних громад [17, c.74]

Враховуючи історичні, природні, господарські, етнічні та деякі інші чинники й особливості суспільно-політичного і духовного розвитку, виокремлено 12 регіонів України, релігійне життя в яких протікало в минулому і протікає нині більш-менш однаково. Ними є: Волинь (волинська і Рівненська області), Північ (Житомирська, Чернігівська та Київська області), Слобожанщина (Сумська і Харківська області), Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області), Закарпаття, Буковина, Поділля (Хмельницька та Вінницька області), Степ (Черкаська, Кіровоградська та полтавська області), Південь (Одеська, Миколаївська та херсонська області), Подніпров'я (Дніпропетровська та Запорізька області),Схід (Донецька та Луганська області) і Крим [8, c.74].

Зрозуміло, що, як і будь-яка інша, ця регіоналізація є умовною, проведеною на основі існуючого в Україні обласного адміністративно-територіального поділу. Прив'язка до неї регіональних особливостей релігійності є умовною,бо ж, північні райони Тернопільщини за своїми показниками релігійного життя більш тяжіють до Волині, а гірські гуцульські райони Закарпаття, Франківщини, Буковини і Львівщини більш мають спільного, ніж рівнинні райони цих же областей. Південь Запоріжжя більше тяжіє за показниками своєї релігійності до Херсонщини і Миколаївщини, ніж до індустріального Подніпров'я чи Сходу. То ж добре було б колись віднайти конкретніші чинники регіоналізації й виокремити регіони по Україні не за принципом віднесення до них областей, а хоч би районів.

За загальною кількістю релігійних організацій (14792) Православя посідає нині в Україні перше місце, хоч їх вже не стільки, щоб говорити про Україні як моноправославну країну. Вони й розташовані по її території вкрай нерівномірно. 10 областей Сходу і Півдня України мають ледь 30% цих організацій. Православя не є домінуючою конфесією на Сході,Закарпатті і Буковині, в Галичині і в Криму. Вагомо воно домінує на Волині, Поділлі,Півдні та Півночі, а також в Степу України [11, c.73, 17, c.74].

Загальну картину розташування православних організацій по Україні із їх загальної кількості дає така схема:

Волинь - 11,2% Північ - 16% Слобожанщина - 4,6%

Галичина - 12,8% Поділля - 14,3% Степ - 9%

Закарпаття - 4, 6% Подніпров'я - 6,4% Схід - 5,9%

Буковина -3,7% Південь - 9,4% Крим - 3,5%

Православні організації, орієнтовані на помітність Українського Православ'я Московського Патріархату, розташовані так:

Волинь - 33 % Північ - 17,6% Слобожанщина - 13%

Галичина - 89,4% Поділля - 21% Степ - 23%

Закарпаття - 3% Подніпров'я - 21% Схід - 12%

Буковина -32% Південь - 28% Крим - 6%

Як бачимо, власне Українське Православ'я домінує лише в Галичині. Відносно міцна і стала його позиція на Волині і Буковині, навіть в південних областях України. Не знаходить воно парафіян в зденаціоналізованому православному середовищі. Так, на Слобожанщині і на Сході його парафії становлять десь 12-13%, в північних областях - десь 17%. Надто низький їх відсоток в регіонах, яким притаманні сепаратистські настрої, тобто в Криму і на Закарпатті.

Що стосується Католицизму,то він в Україні виявляється в трьох різновидах - греко-католицькому, римо-католицькому, вірмено-католицькому. Він хоч і має свої організації в усіх областях України, але все одно домінує на захід від Дніпра і то переважно в Галичині, на Поділлі і в Закарпатті. Не популярним є католицизм на Сході, Центрі і на Півдні України. Так, в степових областях католицькі парафії становлять лише 0,8%, на Сході - біля 2%, на Слобожанщині, Буковині і в Криму - десь в межах 4%. Тут явно домінує Галичина: 56% релігійних організацій регіону належить до католицьких церков. Четвертина релігійних організацій Закарпаття також католицькі. Відзначається поширеністю католицизму і Поділля [8, 7, 11, c.73].

Порівняльний аналіз регіональних карт греко-католицизму і римо-католицизму засвідчує значну їх відмінність. Так, центральні і східні області України не прийняли греко-католицизму. Він тут існує як релігія вихідців із галицьких областей. Римо-католицизм також постає як галицько-подільський феномен. Тут знаходиться 55%його громад. Більше парафій римо-католиків там, де є помітна польська національна меншина. Так, в таких трьох областях України, як Хмельницька, Вінницька та Житомирська, знаходиться 395 організацій РКЦ, що становить 41 % від загальної кількості [17, c.74].

Відсоток римо-католицьких організацій по регіонах України від їх кількості такий:

Волинь - 4,5% Північ - 18% Слобожанщина - 0,5%

Галичина - 27% Поділля - 28% Степ - 1,4%

Закарпаття - 10,1% Подніпров'я - 1,6% Схід - 0,6%

Буковина - 3% Південь - 4% Крим - 1,3%

Дещо іншою виглядає відсоткова регіональна конфігурація греко-католицьких організацій по Україні:

Волинь - 0,5% Північ - 0,7% Слобожанщина - 0,2%

Галичина - 85,8% Поділля - 1% Степ - 0,2%

Закарпаття - 9,4% Подніпров'я - 0,3% Схід - 0,8%

Буковина - 0,56% Південь - 0,54% Крим - 0,2%

Порівняно динамічно розвиваються в Україні різні протестантські спільноти. Вони приблизно рівномірно розташовані по території Україні. Хоч в Україні ще не має областей де б домінували протестанти, але в Закарпатті, Волинських і Степових областях вони вже мають третину релігійних організацій. Найбільший відсоток тут дає Буковина - 43%, Слобожанщина - 34%, Подніпров'я і Степ - 31%. Лише в Галичині із-за високої ваги авторитету історичних церков вдалося утримати натиск протестантизму. Тут його спільноти сягають лише 11% від загальної кількості громад. У Криму їх також порівняно мало - 19% [8,16, c.74].

Якщо виходити з того, що в Україні на початок 2004 року функціонувало 6827 протестантських організацій, то вони мають таке відсоткове розташування по регіонах:

Волинь - 10,7 Північ - 15% Слобожанщина - 6%

Галичина - 9,4% Поділля - 9,3% Степ - 9,1%

Закарпаття - 6,8% Подніпров'я - 7,6% Схід - 6,7%

Буковина -7% Південь - 8,6% Крим - 3,3%

Серед баптистських спільнот виділяється Всеукраїнський Союз Об'єднання Євангельських Християн-Баптистів. На початку 2004 року він мав 2421 офіційно зареєстровану організацію. Найбільше їх на Буковині - 168, Вінниччині - 153, Донеччині - 136, в Запорізькій та Рівненській областях - по 106 організацій. Найменше громад баптистів на Тернопільщині - 17 та Івано-Франківщині - 23. за кількістю своїх релігійних організацій ВСО ЄХБ є найбільшою баптисткою організацією в СНД і Європі.

Потужно зростає кількість п'ятидесятницьких організацій. Їх нині офіційно зафіксовано 1927, що складає 28,2% від усієї кількості протестантських спільнот. Найбільшою протестантською спільнотою є Церква Християн Віри Євангельської, яка нині нараховує 1460 організацій. Найбільше громад вона має в Рівненській (228), Волинській (151) та Чернівецькій (88) областях. Найменше п'ятидесятницьких громад на Луганщині (7), Сумщині, Черкащині, Полтавщині й Запоріжчині (по 20).

Адвентизм України дещо Відстає в кількісному зростанні порівняно з євангельськими течіями протестантизму. Він має 976 своїх організацій.

Українська уніонна конференція церкви Адвентистів Cьомого Дня має в країні 943 організації. В найменшій області України - Чернівецькій - наявна найбільша кількість адвентистських громад - 96. На Вінниччині їх 91, Київщині - 71, Черкащині - 57, Закарпатті - 47, Донеччині - 44, Хмельниччині - 40.

Страницы: 1, 2, 3


© 2010 Рефераты