Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Проф. А.Колодний, оцінюючи проект Концепції, подає свій власний погляд на окремі твердження цього проекту. До позитивного проф. А.Колодний відносить:

§ наголошення на тому, що державно-церковні відносини повинні сприяти збереженню традиційно релігійної культури суспільства;

§ положення про необхідність спеціального навчання державних службовців, у сферу діяльності яких входять питання забезпечення свободи совісті (це надзвичайно важливий пункт для постсоціалістичної держави);

§ положення про право Церкви на існування своїх загальноосвітніх навчальних закладів всіх рівнів;

§ невизнання жодної конфесії і релігії, а також Церкви, як загальнообов'язкової і державної.

Водночас, застереження за проф. А.Колодним, викликають такі положення:

§ прагнення проекту забезпечити абсолютну незалежність Церкви від Держави, не підконтрольність останній всіх форм діяльності релігійних організацій, право на безперешкодне здійснення ними будь-яких обрядових форм;

§ наголошено на світськості державної освіти і водночас (а це вже невідповідність) на можливості викладання в державних навчальних закладах на правах факультативу релігійних предметів; не визначено зміст окремих важливих понять релігійного змісту;

§ державний орган, який курує питання державно-церковних відносин, не може бути лише консультативним органом, за ним слід закріпити ширші права та повноваження [43;2-3].

Що ж стосується міжконфесійних утворень, то, як показує практика, в цьому питанні існує певний брак відповідної інформації.

Ідея створення представницького органу релігійних лідерів України висловлювалась не одноразово.

На сьогодні в Україні існує три інституції." Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Нарада представників християнських Церков України та Українська міжцерковна рада. Здається, що є суспільна потреба в тому, щоб мати більш повну інформацію щодо вказаних вище міжконфесійних інституцій, їхнього складу, принципів діяльності тощо.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦ) була утворена у грудні 1996 р. з ініціативи тодішнього Президента України Л. Кучми в якості представницького міжконфесійного дорадчо-консультативного органу при Державному комітеті України у справах релігій. Згідно Положення про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій метою діяльності ВРЦ є об'єднання зусиль релігійних організацій з духовного відродження України, координації міжцерковного діалогу, участь в розробці проектів нормативних актів з державно-церковних відносин і діяльності релігійних організацій, сприяння благодійництву з боку релігійних організацій.

Основною формою роботи ВРЦ є засідання, які відбуваються за необхідністю, але не рідше одного разу на квартал. На своїх засіданнях ВРЦ приймає звернення до віруючих, громадян України, державних органів тощо, ухвали, що мають рекомендаційний характер. Рішення ухвалюється шляхом консенсусу.

Проблемою ВРЦ, на думку її окремих членів, є зменшення останнім часом активності її діяльності, певна розмитість її функцій, залежність від Держкомрелігій України, некоректне використання останнім авторитету ВРЦ.

ВРЦ функціонує на засадах рівності і рівноправ'я, поваги до внутрішніх настанов і традицій усіх діючих в рамках Конституції, Законом України "Про свободу совісті та релігійних організацій", іншими законодавчими актами та міжнародними договорами України [41;188].

До складу ВРЦ входять керівники релігійних об'єднань України, зареєстрованих у встановленому порядку, а також на рівні своїх голів Державний комітет України у справах релігій, та Українське Біблійне Товариство. Підставою для вступу до складу ВРЦ є заява релігійного об'єднання, яка розглядається на засіданні ВРЦ. На сьогодні у складі ВРЦ представлені: Українська єпархія Вірменської апостольської церкви, Всеукраїнський Союз Об'єднань євангельських християн-баптистів, Всеукраїнський Союз церков християн віри євангельської-п'ятидесятників, Державний комітет України у Справах релігій, Духовне управління мусульман Криму, Духовне управління мусульман України, Духовний центр мусульман України, Закарпатська реформатська церква, Німецька євангелічно-лютеранська церква, Об'єднання іудейських релігійних організацій України, Римсько-католицька церква в Україні, Союз вільних церков християн євангельської віри України, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква, Українська лютеранська церква. Українська Православна Церква, Українська Православна Церква -- Київський патріархат, Українська Уніонна Конференція церкви адвентистів сьомого дня. Українська Християнська Євангельська Церква, Українське Біблійне Товариство.

Проблемою ВРЦ, на думку її окремих членів, є зменшення останнім часом активності її діяльності, певна розмитість її функцій, залежність від Держкомрелігій України, некоректне використання останнім авторитету ВРЦ.

Чи не найпрогресивнішим кроком на шляху поліпшення координації соціальної і гуманітарно-благодійницької діяльності конфесій та їх співробітництва у цьому напрямі з державою стало розроблення Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій спільно з Держкомрелігій України Програми розвитку милосердницької та доброчинної роботи в ім'я Христа".[63;18-21] Нею зокрема передбачається такі напрями:

- координація дій державних органів, громадських і релігійних організацій направлених на формування в суспільстві світогляду солідарності поколінь, виховання поваги до літніх людей, почуття відповідальності дітей за долю батьків, підвищення престижу сім'ї;

- надання милосердницької та доброчинної допомоги знедоленим і людям похилого віку, розширення осередків гуманітарної допомоги, створених при релігійних організаціях;

- сприяння обслуговуванню ветеранів війни та праці, інвалідів, непрацездатних людей, дітей-інвалідів у лікувально-оздоровчих закладах, наркозалежних - у відповідних реабілітаційних центрах;

- розширення при клінічних лікарнях медико-соціальних відділень для лікування самотніх людей, осіб літнього віку, дітей-сиріт, одиноких матерів, членів багатодітних родин, малозабезпечених верств населення;

- створення за підтримки місцевих органів виконавчої влади пунктів соціальної допомоги за місцем проживання літніх людей, самотніх хворих, ветеранів війни і праці із залученням до цієї діяльності громадськості та доброчинних організацій, що діють при релігійних місіях і братствах;

- активізація душпастирської роботи в будинках престарілих, інвалідів та установах виконання покарань;

- поширення мережі закладів безкоштовного харчування для соціально незахищених верств населення, самотніх і літніх людей. Відкриття під опікою релігійних організацій таборів відпочинку для дітей із багатодітних сімей, дітей-сиріт і дітей, постраждалих від аварії на ЧАЕС;

- налагодження зв'язків з одновірцями за кордоном з метою поширення руху доброчинної та милосердницької діяльності в Україні. Активізація діяльності релігійних організацій щодо співпраці з міжнародними релігійними доброчинними установами, які беруть участь в розв'язанні соціальних проблем літніх людей і всіх осіб, що потребують допомоги;

- започаткування міжцерковного фонду "Добродійність та милосердя", який би акумулював необхідні кошти для реалізації благодійної та милосердницької діяльності релігійних організацій;

- створення при багатопрофільних лікарнях відділень сестринського догляду за хронічно хворими людьми похилого віку та налагодження допомоги у підготовці кадрів патронажного медичного персоналу з числа членів християнських організацій;

- активізація зусиль державних органів, громадських релігійних організацій в напрямку формування громадської думки: "не залишати людей сам на сам із матеріальними нестатками, зневірою".[63;18-21].

Програма цих дій була схвалена на засіданні Організаційного комітету з підготовки та відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового 15 вересня 1998 року, її реалізації значною мірою сприяє низка законодавчих актів України [25; 3].

Передумовою утворення Наради представників християнських Церков України стало усвідомлення керівниками християнських Церков України необхідності спільних зусиль щодо відстоювання свободи совісті та віросповідання, а також узгодження позицій Церков у царині державно-конфесійних відносин. Певним чином ці процеси були посилені спільними зусиллями Церков у 2002-2003 роках щодо недопущення прийняття Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", що був внесений до парламенту Кабінетом Міністрів України та містив цілу низку неприйнятних для переважної більшості конфесій положень. Тоді ж стали зрозумілими певні недоліки Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в першу чергу її залежність від Державного комітету України у справах релігій. Також виникла необхідність налагодження більш тісних контактів між християнськими Церквами України. Наслідком цих процесів і стало утворення 2 грудня 2003 року Наради представників християнських Церков України як представницького міжконфесійного консультативно-дорадчого органу. Відповідно до Декларації про утворення Наради представників християнських Церков України, головною метою останньої є сприяння поширенню в Україні засад християнства та релігійної свободи, поширення діалогу між християнами у відродженні християнської моралі в суспільстві, подолання наслідків радянського атеїзму і тоталітаризму та встановлення партнерських відносин між Державою та Церквою. Завданнями Наради є підготовка взаємоузгоджених пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства, в першу чергу з питань, що стосуються релігії і моралі; сприяння міжконфесійному взаємопорозумінню та злагоді у суспільстві; організація та проведення конференцій, семінарів, нарад тощо з питань духовності, застосування і додержання законодавства; сприяння всебічному висвітленню релігійного життя в Україні засобами масової інформації; налагодження співпраці з органами державної влади і місцевого самоврядування, політичними партіями і громадськими організаціями. Принципами роботи Наради є відданість служінню Богові, Україні як незалежній державі та її народу, переконання щодо невід'ємності прав людини як істоти Божої, в тому числі права на свободу совісті та релігії. Основною формою роботи Наради є засідання, що проводяться за необхідністю, але не менше одного разу на місяць. Головують на засіданнях члени Наради почергово, рішення приймаються шляхом консенсусу.

На даний момент до складу Наради входять представники Української Православної Церкви -- Київський Патріархат, Української Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, Римсько-Католицької Церкви в Україні, Всеукраїнського Союзу церков християн віри євангельської-п'ятидесятників, Української Християнської Євангельської Церкви, Всеукраїнського Союзу Об'єднань євангельських християн-баптистів, Братства незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів України та Української Лютеранської Церкви. Для Церков, що не приєдналися до Декларації про утворення Наради, але бажали б брати участь у її роботі, передбачається статус спостерігачів. Для організаційного забезпечення роботи Нарада обирає виконавчого секретаря.

З грудня 2003 року по березень 2005 року відбулося вісімнадцять засідань Наради. За цей же період Нарадою було підготовлено вісім зустрічей керівників християнських Церков України, п'ять прес-конференцій та круглий стіл по темі "Позиція християнських Церков України в контексті виборчого процесу". Результатом діяльності Наради стало прийняття керівниками християнських Церков України 18 документів з питань духовності, суспільної моралі та значущих суспільно-політичних подій в країні. Це зокрема, Звернення Глав християнських Церков України до українського народу з приводу 70-ліття Голодомору в Україні 1932-1933 років, Звернення керівників християнських Церков України до законодавців і громадськості з приводу пропозицій запровадження в Україні нових способів реєстрації фізичних осіб, Звернення християнських Церков України до держави та українського народу щодо захисту життя людини, Звернення керівників християнських Церков України до співгромадян напередодні другого туру виборів Президента України, Звернення керівників християнських Церков України до народу України з приводу результатів виборів Президента України, Відкритий лист до чинного Президента України пана Леоніда Кучми (щодо ситуації, що склалася після другого туру виборів Президента України) та інші.

На думку представників Наради, важливим результатом її діяльності є налагодження діалогу і співпраці між християнськими Церквами України у питаннях захисту суспільної моралі та вдосконалення чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, що позитивно впливає на гармонізацію державно-церковних та міжконфесійних стосунків.

Формування Української міжцерковної ради (УМР) відбувалося паралельно із створенням Наради представників християнських Церков України. УМР почала активно формуватися з другої половини лютого 2003 р. окремими релігійними діячами, зокрема єпископом В. Гарбаром -- заступником Голови Ради Собору незалежних євангельських церков як альтернатива і ВРЦ, і майбутній Нараді. Найбільш активну участь в процесі її створення брали протестантські релігійні об'єднання, здебільшого, харизматичного напрямку. Вже в лютому, відразу після першого ж засідання представників Церков з даного приводу, було проголошено про створення УМР [Див. газету "Собор" № 2 за 2003 р.]. Таке поспішне повідомлення про створення УМР ще до підписання будь-яких установчих документів викликало негативну реакцію з боку представників ряду конфесій. Певна частина Церков, що на початку убрали участь в процесі формування УМР, з часом відмовилась від участі в даному проекті.

Формально Угода про створення Української міжцерковної ради була підписана керівниками ряду Церков у травні 2003 року. Метою діяльності УМР є захист інтересів християнських Церков, відстоювання християнських принципів та впливу на суспільство для поширення християнської віри. Членами УМР на сьогодні є Англіканська церква, Божа Церква християн віри євангельської України, Духовне управління церков євангельських християн України, Методистська церква України, Об'єднання євангельських церков України, Об'єднання незалежних харизматичних християнських церков України (Повного Євангелія), Собор незалежних євангельських церков України, Собор церков України християн віри євангельської "Відкрита Біблія", Союз Церкви Божої України, Українська місіонерська Церква (ХВЄ), Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (архієпископ Ігор Ісіченко), Управління Об'єднаної Християнської євангельської церкви Живого Бога. Українська Уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня хоча й брала участь у формуванні УМР, але в подальшому відійшла від активної участі в діяльності ради, обмежившись статусом спостерігача. Керівним органом УМР є засідання, яке збирається раз на місяць. Для координації поточної роботи обирається координатор УМР ".[123;4]

Слід зазначити, що демократичні перетворення в державі вселяють сподівання на стабілізацію стосунків між церквою та державою.

Президент України Віктор Ющенко пообіцяв використовувати свої можливості для забезпечення гарантій рівного правового і соціального захисту всім зареєстрованим Церквам і релігійним організаціям,-- повідомляє Інтерфакс. "Я хочу підкреслити, що курс держави на твердження волі совісті, гарантій конституційних прав громадян на волю світогляду і віросповідання залишається незмінним. У своїй діяльності я буду використовувати свої повноваження, щоб гарантувати рівний правовий і соціальний захист усім Церквам і релігійним організаціям, зареєстрованим на Україні. Дотримання цього принципу я жадаю від керівників державної влади на всіх рівнях", -- заявив Ющенко, виступаючи на зустрічі з членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій у Києві.

За словами Президента, державна політика стосовно Церкви буде відкрита і публічна, а всі "спірні і конфліктні питання будуть вирішуватися в режимі широкого діалогу". "У цьому я покладаю велику надію на співробітництво з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій", -- підкреслив Ющенко.

На думку Президента України, діалог держави і Церкви міг би стати відповіддю на багато викликів сьогоднішнього дня. Він підкреслює, що для поглиблення діалогу Церкви з владою на всіх її рівнях "потрібно думати про створення аналогічних рад на рівні областей і великих міст".

Президент звернувся до членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій із проханням внести свої пропозиції щодо розвитку соціальних програм на Україні. "Я б з задоволенням підтримав би любу соціальну програму, яку б ви запропонували, щоб ми знайшли спосіб координації, щоб ми розподілили цю роботу територіально, по дитячих будинках, по інтернатах", -- сказав Президент. Глава держави запропонував представникам різних Церков і релігійних організацій висловитися з приводу його ініціативи про розробку курсу етики віри, відповідне доручення він дав урядові.

"Етика віри -- це робоча назва. Ми хочемо, щоб з вуст священиків, з вуст мудрих людей дитина, сидячи за партою, пізнавала про самого Бога і про шляхи, що ведуть до Нього", -- сказав Віктор Ющенко. "Це буде набагато краще, якщо дитина через освітній курс зможе це усвідомити".

Президент України також заявив: "Я і мої колеги готові взяти під персональний контроль кожне проблемне питання, що буде виникати стосовно виділення землі або формування прав на землекористування, спірні питання, що постають перед місцевими органами влади та не знаходять сьогодні рішення, потрібно "скоординувати через секретаріат президента. Ми знайдемо спільну мову з місцевою владою, щоб ці питання були вирішені". [113;3]

Глави християнських конфесій просять Кабінет Міністрів створити освітньо-церковну комісію, що має розробити в двомісячний термін програму викладання основ християнської етики в школах. Про це вони повідомили на прес-конференції 29 червня, зачитавши спільне звернення до Президента Віктора Ющенка, голови Верховної Ради Володимира Литвина, прем'єр-міністра Юлії Тимошенко і міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка.

У зверненні також йдеться, що вивчення учнями зазначеного предмету сприятиме консолідації суспільства, сам предмет буде позаконфесійним і не супроводжуватиметься релігійними обрядами. Глави конфесій також пропонують Кабмінові розробляти програму викладання цього предмета на засадах толерантності та добросусідства, передбачивши в навчальній програмі можливість ознайомлення з існуючими в Україні іншими релігійними культурами і традиціями.

За словами представників Церков, відповідно до соціологічного дослідження, проведеного Центром ім. Разумкова, близько 40% респондентів виступили за викладання в українських школах християнської етики, понад 10% - проти.

Представники Церков також відзначили, що пропонують впроваджувати предмет поетапно, зокрема, у тих областях, де вже є спеціально підготовлені викладачі, зокрема, у Донецькій області, Криму, Західній Україні, Рівненській області та інших.

Предмет "Основи християнської етики" уже викладається в Київському коледжі ім. Сухомлинського. Як повідомлялося, раніше Ющенко заявив про намір доручити Міністерству освіти ввести з 1 вересня спеціальний курс з етики віри. [181]

Неухильне дотримання основоположних принципів свободи совісті, як важливого елемента загальнолюдських цінностей і невід'ємних прав людини є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства. В умовах нових реалій, які склалися в Україні, Церква активно сприяє процесу духовного та національного відродження, розширює сферу свого соціального служіння.

Розвиток релігійного середовища країни свідчить про динамічне зростання кількості релігійних інституцій, збільшення питомої ваги населення, інтегрованого в різні види церковної діяльності, розширення соціальної сфери, де присутність церков та релігійних організацій є дедалі більш відчутною.

"Єднання. Пробудження. Благословення." Під такою назвою в Києві відбулась Всеукраїнська конференція Об'єднання незалежних християнських харизматичних церков України. Перед присутніми з доповіддю виступив помічник народних депутатів України, керівник Інституту релігійної свободи Олександр Заєць. Він говорив про історію відносин церкви і держави в Україні, при цьому відзначив досить позитивну роль у цих відносинах Державного комітету зі справ релігій. "В цілому, якщо говорити про базовий закон про свободу совісті, про відповідну норму Конституції, слід зазначити, що наше законодавство про свободу совісті і релігійних організацій є одним із кращих у світі", -- сказав Олександр Заєць. За його словами, українське релігійне законодавство -- найкраще в Європі, хоча в ньому також є недоліки і лише декларативні норми.

Олександр Заєць звернув увагу на те, що коли заходить мова про внесення різного роду змін в українське законодавство про релігійні організації, то часто призводить лише до його погіршення й обмеження релігійних свобод християн.

О. Заєць відзначив високу молитовну активність християн різних церков під час складної виборчої кампанії. Політик констатував, що абсолютна більшість церков зайняло активну громадянську позицію під час виборів, а пастори заохочували людей робити вибір, не агітуючи за конкретного кандидата. У той же час він відзначив, що в деяких церквах була порушено межі коли починалася агітація за того чи іншого кандидата. Доповідач також торкнувся питання роботи Держкомітету по справах релігій що, відповідно до рішення Президента Ющенко, ліквідований. За словами Зайця, це рішення може бути передчасним. "Мені здається, що в уряду немає чіткого плану того, як може розвиватися схема взаємин між державою і церквою", -- сказав він. Вважається, що функції Держкомітету можуть бути покладені на спеціальний департамент у структурі Міністерства юстиції України. Також може з'явитися структура, подібна до Держкомітету, з іншою назвою. Ще один варіант -- рішення про ліквідацію Держкомрелігій скасують.[137;3]

Водночас становлення релігійно-церковного комплексу характеризується як очевидним його відродженням, так і напластуванням старих проблем і нових труднощів. Нажаль, існують проблеми, які зумовлені не відповідністю поглядів керівників різних рівнів, щодо бачення ролі християнства в освіті, культурі, соціальному житті суспільства.

Автор статті надрукованої в журналі "Сучасність" занепокоєний ситуацією в Україні, пропонує уважніше придивитися до протестантизму. "Його активно перетворююча, діяльна світоглядна концепція… могла б прислужитися нам як засіб формування "нової ідеології". При цьому, за автором, "найпродуктивнішою може бути концепція "світського протестантства", котре, після відмови від своєї релігійно-обрядової сторони, виступить як нова світоглядна система в Україні [56; 79]. В іншій статті читаємо про історичні здобутки протестантизму, його трудову етику, передові політичні теорії, ідею громадянського суспільства, становлення "середнього класу". Стаття закінчується патетично: "Що нас може врятувати? Тільки великомасштабні духовні зрушення, сумірні з такими величезними всесвітньо-історичними подіями, як… Реформація" [42; 21].

Майбутнє місце протестантизму в конфесійній структурі України значною мірою залежатиме не лише від його внутрішнього розвитку, але й від стану історичних церков, національно-культурницької ситуації в країні загалом.

Держава може ефективніше використовувати можливості протестанських спільнот України в залучені до України західно-європейських ділових кіл, в пропаганді на зовнішній арені новопосталої держави, а також можливості власне українського протестантського підприємництва.

Представництво українських протестантів у міжнародних релігійних організаціях, може, за послідовної і гнучкої праці виявитись досить корисним для держави і суспільства [165; 11].

Ставлення протестантських громад до церковно-державних відносин не однозначне. Пасивність і бездіяльність до політичного та громадського життя суспільства активно культивується у деяких протестантських громадах.

Свою думку, щодо діяльності протестантських громад в державно-церковних відносинах висловив Євген Сверстюк - дисидент, шестидесятник, учасник українського національного руху сімдесятих років: "Нажаль українські протестанти зазвичай самі працюють на поняття "секта" своєю замкнутістю, соціальною безвідповідальністю і культурною пасивністю. Наші протестанти просто не виведені на великі соціальні магістралі, адже християнство зобов'язує до активного соціального життя" [148; 6].

"Якщо ми відокремлюємо себе від суспільства, то не зможемо впливати на людей, не зможемо нести їм любов і прощення Христа". - сказав один із лідерів протестантського руху.

Цю думку представника лютеранської церкви продовжує Павлюк П.: "Для визнання Бога як рушійної сили на державному рівні необхідна активна участь у цьому процесі саме відроджених людей, тих, хто особисто знає Бога" [66; 30].У заяві-зверненні пасторської конференції Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської сказано: "Ми розуміємо, що шлях до Бога, стосунки з Ним та дотримання Божих заповідей -- це особиста справа кожної людини. Але й загальноприйняті норми моралі, поведінки та відносин, що їх держава, як інститут, встановлений Богом для підтримання порядку у суспільстві, повинна пропагувати, підтримувати й охороняти... Вважаємо недопустимим, що держава не використовує своє право, владу і можливості для зупинення подальшого розтління та духовного руйнування суспільства. Віримо, що єдиний шлях прогресу благополуччя і процвітання - це шлях покаяння перед Богом за гріхи та беззаконня".

Могутнім викликом часу, на який протестантські спільноти вимушені шукати відповіді, стало національне пробудження. Уникнути цього питання конфесії, що прагнуть якнайшвидше подолати шлях від нав'язаного їм існування у сектантському режимі до завершеної церковності, не можуть.

Хоча за деякими відомостями 80% протестантів України є етнічними українцями, національна проблематика перебувала на маргінесах їхніх соціальних поглядів. Це спричинило до гострої критики українських протестантів дослідниками і публіцистами національно-демократичного спрямування, а також політиками цього табору. Так, аналізуючи свого часу на сторінках часопису Закордонного представництва Української Гельсінської спілки (УГС) твердження представника Ради Церков ЄХБ - "наше братство не національне і не інтернаціональне. Воно транснаціональне... Я люблю український народ, але не забуваю слова Ісуса Христа, що не буде ні юдея, ні скіфа", - член УГС М. Горинь робить доволі несподіваний висновок. "На жаль, - пише він, - це та сама теорія "злиття націй" - тільки в релігійній оболонці".

Такої ж точки зору дотримувалася і публіцистка Катерина Горбач "Українські баптисти не цікавляться національним питанням..., - пише вона. - Не випадково від самого початку Союз баптистів називався не українським, а Союзом баптистів України. Такі нюанси також використовували й використовують, наприклад, комуністи в назвах своїх партій. Великодержавництво, отже, не міняється, навіть коли воно - в ім'я Боже" [17; 37].

Ще більш категорично висловився на адресу свідків Єгови відомий свого часу український дисидент В. Мороз. Він характеризував їх як "наших найлютіших ворогів, найбільш надійних агентів русифікації, бо, ставши свідком Єгови, українець стає повністю байдужим до національної справи". Дуже мало уваги і симпатій приділяли українські правозахисники саме з цієї причини, як вважають дослідники дисидентського руху, і змаганням баптистів-ініціативників в Україні.

Водночас деякі дослідники звертали увагу на відсутність у протестантській діяльності власне антиукраїнського елементу і вказували на те, що національна свідомість членів баптистських, п'ятидесятнитських, адвентистських, єговістських громад є віддзеркаленням загального стану національної справи. Вони разом із тим констатували використання західноукраїнськими протестантами української мови у богослужінні і навіть наводили звинувачення радянською пропагандою в націоналізмі свідків Єгови, три чверті яких було зосереджено у західному регіоні України (зазначимо, що і свідки Єгови в інших регіонах були практично західними українцями або їх нащадками, які замешкали там після спецпоселень чи ув'язнення).

Важливість функціонування української мови, її розвиток і культивування у суспільстві виділила більшість респондентів:

Рис. 1. Функціонування української мови

Чітко виражається серед опитаних підтримка думки про державність української мови:

Рис. 2. Державність української мови

Помаранчева революція нагадала про особливу актуальність питання, про природу взаємин між Церквою та суспільством, в часи кризи та суспільних змін. Християни України, які належать до різних християнських конфесій та союзів, разом є частиною Вселенської Церкви, тобто всієї спільноти віруючих-християн різних країн та народів, що жили протягом усієї історії християнства. Під час та після помаранчевої революції питання про природу взаємин між Церквою та суспільством по-новому постало перед багатьма віруючими, що засвідчують свою приналежність до різних православних, католицьких і протестантських об`єднань та громад в Україні. Це питання тісно пов`язане і з питанням про природу взаємин між Церквою та державою, яка, в свою чергу, є певною структурою стосунків всередині суспільства, призначеною для того, щоб допомагати співіснувати іншим суспільним структурам. Сьогодні можна сказати, що протестантські церкви і всі євангельські віруючі вже не вважаються чужаками в Україні і нерідко з великим ентузіазмом беруть участь у суспільних і навіть політичних процесах в країні. Питання про своє призначення як частини Церкви Христової, що має особливо важливу місію в світі, постає перед багатьма з них. В той же час для українського суспільства, особливо зараз, після помаранчевої революції, важливо нарешті визначитися, чи збереже воно плюралістичний шлях розвитку, чи віддасть перевагу погляду на світ крізь обраний певний фільтр уніфікованої ідеології, наприклад, пов`язаної з одною з так званих традиційних Церков, що сьогодні пропонують деякі політики та церковні лідери. Відмова від плюралістичного шляху заради утвердження у суспільстві релігійної ідеології означала б бажання бачити місію Церкви в Україні перш за все як політико-ідеологічну та або культурно-декоративну. При плюралізмі ж Церква повинна залишитися одним з голосів, а для багатьох людей - найважливішим голосом, що лине з "трибуни Майдану" та вказує суспільству та його керівництву на вічні цінності. Таким чином, якщо суспільство збереже вже обраний для себе плюралістичний шлях, то Церква в Україні буде й надалі продовжувати акцентувати свою увагу на виконанні своєї духовно-етичної місії, найважливішої для суспільства та найприроднішої для самої Церкви. З іншого боку, без соціально-культурного плюралізму саме суспільство навряд чи зможе нормально розвиватися в демократичному напрямку, але й взагалі. Адже терпимість та доброзичливість до представників інших культур, релігій, ідей стала особливістю України задовго до приходу плюралізму та постмодернізму у Західну Європу. Атмосфера Майдану з його "культурною елегантністю" проявила та підкреслила цю характерну особливість українського суспільства. Плюралізм та демократичний вектор розвитку для України аж ніяк не є чимось чужим. [179] Однак це зовсім не означає, що плюралістичний шлях - це легкий шлях. В ділянці церковно-державних стосунків плюралістичний шлях ставить складні питання як перед суспільством, так і перед Церквою. Для суспільства проблема полягає у питанні: "Як можна допустити, щоб якась одна релігія відігравала провідну роль, коли у кожної з них є багато конкурентів?" Для християн же проблема пов`язана з самою суттю християнства, висловленою словами Христа: "Я - дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Івана 14:6). Місія Церкви в суспільстві сьогодні залишається пов`язаною з її присутністю на Майдані - єднанні народу заради загальнолюдських цінностей: правди, справедливості та любові, тобто тих цінностей, які насправді є християнськими.

3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів

Повернення України у лоно цивілізованого світу, здобуття державної незалежності, орієнтація на Захід актуалізують питання щодо ролі протестантських церков в контексті суспільних та політичних перетворень в країні. Участь протестантів в політичному житті України широко висвітлюється в працях багатьох сучасних релігієзнавців. Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються діяльності протестантських громад у політичному процесі в період незалежності України, їх місце у формуванні громадянського суспільства. Процес оновлення принципів соціального Євангелія пов'язаний з усе більшим проникненням протестантських теологів у питання політики. Те, що протестантизм сьогодні не може бути нейтральним у політичному житті, більшість церковних діячів вже не піддає сумніву.

Парадоксально, але більшість вітчизняних аналітиків у своєму оптимістичному погляді на конфесію мають на увазі саме європейський та американський протестантизм, або хрестоматійний, "вичитаний" з Мартіна Лютера, що істотно відрізняється від "нашого". Як наслідок - чимало рецептів, пов'язаних із розвитком конфесії, її місцем у сучасному бутті України, виявляються у кращому випадку поверховими. Однак і негативні оцінки протестантизму, котрих зазвичай більше, ніж позитивних, також спираються на образ, виплеканий західною історіографією, для якої Реформація в Україні все ще така собі terra incognita[49;23].

Досліджуючи український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів, важливо розрізняти два аспекти. Перший - власне політика. Другий - відносини між державою і Церквою. У першому випадку мотивація радикального протестанта знову ж таки визначається його євангельським ідеалом, за яким навіть поняття світу набуває особливої транскрипції. Під словом "світ" Євангеліє розуміє людей не відроджених, що не мають Духа Святого, [2], тобто тих, які знають про Христа, щоденно моляться Йому, але не прагнуть уподібнення Христу, не живуть за Його етикою. Тому питання політики вирішується однозначно: Богу - Богове; кесарю - кесареве. Ясно, що на практиці дотримувати цієї максими дуже складно; радикальні течії давно відійшли від "яскравих" соціо-етичних концептів (уникати державної чи військової служби, не давати клятви). Те, що Церква не може бути нейтральною у політичному житті, сьогодні тут ніхто не піддає сумніву. Під час останніх виборів до Верховної ради України балотувались 14 протестантів. І все ж, як свідчать опитування, молоді протестанти - найаполітичніші серед віруючих: "ні" на запитання про участь у політичному житті відповіли більше третини п'ятидесятників, три чверті баптистів і 90% адвентистів [30;25].

При цьому аполітизм має чітке доктринальне обґрунтування. Згадаймо Лютера, за яким кожний віруючий є священиком і служить Богу на своєму місці, своєю діяльністю. Тобто особиста політична активність віруючого не забороняється: вона - також форма служіння. Однак це визнано недоцільним для Церкви, котра має надсуспільну місію. Тому, попри все, політика оцінюється більш негативно - як така, що відволікає Церкву від її призначення. Це добре "прочитується" в офіційній заяві Українського уніону Церкви адвентистів сьомого дня з приводу ініціатив Християнсько-демократичної партії України щодо співпраці з протестантськими союзами: "Ми не можемо брати на себе зобов'язань у царині політичної діяльності, оскільки обов'язково доведеться поступатися християнськими принципами... Не можна займатися політикою і до кінця залишатись християнином". [3] .

Поступки тут можливі лише у налагодженні діалогу з державою через послідовне дотримання принципу релігійної свободи. Якраз у цьому політичному секторі протестанти завжди виявляли неабияку зацікавленість. У повоєнний період, разом з греко-католицьким підпіллям і православною "катакомбною Церквою", вони виступили єдиним табором опозиції радянському режиму. Сьогодні протестанти, з одного боку, відзначають політичні зрушення в Україні, з іншого - абстрактність багатьох її законів, які все ще є теорією, а не практикою. Отже, цей аспект життя для протестанта залишається актуальним. Чимало рядових віруючих і лідерів громад досить скептично оцінюють і "дні нашої відносної свободи", якій "загрожує постійна небезпека", і свій правовий статус, вважаючи законодавчу систему при відсутності дієвих механізмів її реалізації ненадійним гарантом свободи сумління. Особливу занепокоєність у них викликають дії місцевої влади, яка дозволяє собі порушувати законодавство, афішує приналежність до тих чи інших Церков, а також факти втручання в релігійне життя політиків і навіть урядовців, що сприяє збереженню штучного поділу віруючих на "своїх" і "чужих".

Сьогодні ідея створення протестантської партії в Україні жваво обговорюється в нових, сформованих у 90-х роках євангельських громадах. Щоправда, вона негативно оцінюється давно діючими в Україні протестантськими церквами з міцними традиціями, які дуже обережні у сприйнятті будь-яких ліберальних ідей у церковному житті [73;3]. Однак варто визнати -- протестанти в Україні проявляють помітний інтерес до політики. І не тільки рядові віруючі, але й пастирі прагнуть брати участь у парламентській і державній діяльності. Згадаємо хоча б колишнього міністра юстиції, голову Всеукраїнського об'єднання християн-юристів, п'ятидесятника Василя Онопенка, або голову СБУ баптиста Олександра Турчинова, народного депутата, пастора харизматичної громади Володимира Шушкевича, народного депутата ВР України лідера Християнсько-ліберальної партії України Леоніда Черновецького,. Чимало баптистів і п'ятидесятників працює в місцевих органах влади різного рівня.

1998 р. у Верховну Раду балотувалося кілька євангельських священнослужителів. Кандидатами в депутати Рад всіх рівнів на березневих виборах 2002 р. були зареєстровані 6 лідерів ЄХБ, (обрано - 3), 5 - ХВЄ, (обрано - 2), серед яких здійснював спробу стати депутатом українського парламенту відомий проповідник, публіцист та історик церкви, пастор В.Франчук. Активними у виборах 2002 р. були харизмати. У м. Борисполі Київської обл. депутатами місцевої ради стали 5 кандидатів, які є членами харизматичної церкви "Слово віри", а до Верховної Ради балотувалася пастор жіночого служіння церкви "Посольство Боже" Софія Жукотанська.[]

Народний депутат Василь Онопенко, вказує на необхідність християнського впливу на державу і політику: "Там, де домінує християнська духовність, а при владі чесні і порядні люди, там досягають значних результатів. Мені хочеться, щоб в наступному Парламенті України було більше християн. Приємно, що молоді християни починають розуміти свою роль в суспільно політичному житті, серед них багато підготованих економістів, соціологів, політологів, вони можуть сьогодні зайняти будь-які посади в державі [141; 4].

Порушення питання щодо ставлення політичних партій і громадських рухів до релігії, церкви, віруючих відбиває нові реалії сучасного політичного життя України. Воно свідчить, що багатопартійність як одна з форм вираження реального політичного плюралізму є фактом. Поряд з цим сталися істотні зміни в соціальному статусі церкви, діяльності релігійних організацій, функціонуванні релігії у контексті духовних цінностей та моральних орієнтирів нашого часу. Обидва процеси взаємопов'язані. Водночас вони є породженням якісно нових змін у суспільстві.

Партійні програми по-різному співвідносяться у визначенні місця й ролі церкви в досягненні програмних цілей. Вона уявляється як допоміжний чинник комплексу соціально орієнтованих заходів.

Політичні партії та громадські рухи ангажують церкві широкий спектр можливостей для співпраці -- від впровадження ефективних форм господарювання до розбудови державності, відродження національної культури. Більшість з них апелює при цьому до певної конфесії, а середовищу, яке є соціальною базою партії, пропонує відповідну систему релігійних цінностей.[77;306-309]

Аналізуючи ситуацію навколо релігійних організацій, об'єднань, що склалася у 2002р. слід звернути окрему увагу на звернення християн-учених до Президента, Голови Верховної Ради, Голови держкомрелігій та депутатів ВР України. Науковці висловили своє занепокоєння з приводу заяви 47 депутатів ВР України про створення депутатського об'єднання на підтримку УПЦ (МП).

"Упродовж останніх десяти років ми стали свідками неадекватного ставлення до Української Православної Церкви, яка не відповідає її ролі і значенню у житті українського народу". "Ми постійно виступаємо за мир, взаємоповагу, порозуміння, братерську любов між християнами різних конфесій. Для цього держава повинна створювати сприятливі умови і не втручатися і не прискорювати процес єднання.", - говориться у зверненні. Зокрема зазначається позитивний вклад християн-євангелістів у роботі, направленій на зміцнення ролі сім'ї, суспільної моралі, культури, у становленні оновленого прогресивного суспільства. Науковці нагадали депутатам про те, що вони порушують норми законів які самі ж приймали.[125;3]

Партія "Християнсько-демократичний союз", головою якої є В. Стретович, народний депутат України, голова комітету ВР з питань по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, кандидат юридичних наук заслужений юрист України, чітко розмежовує сфери впливу політики і церкви. Ця партія ініціює створення Комітету представників християнських церков усіх конфесій, що діють в Україні, щоб мати можливість краще співпрацювати з ВР органами державної влади, разом мати вплив на позицію держави стосовно церков, захисту прав і свобод віросповідання.

"Наша мета -- об'єднати всі місцеві організації, які підтримують ідею християнської демократії не словом, а ділом, дати можливість політикам-християнам зайняти достойне місце в парламенті, а через цей крок мати вплив на життя держави. Християнсько-демократичні рухи, в тому числі і наша партія, виникли, щоб досягати за допомогою демократичної по формі та політичної за змістом діяльності -- втілення і в життя християнських ідей. Ми прагнемо створити такі умови в своїй організації, які б давали б можливість християнам різних конфесій бути її членами" -- сказав у своїй доповіді голова партії "ХДС"[48;10-11].

"Бог, Народ, Україна -- наша мета єдина!". "Через покаяння до процвітання!". Ці гасла належать одній з християнсько-демократичних партій. Церкви натхненні, процес політизації християнства сприймається як благословення, але приходить час і спостерігаючи за перебігом подій в області політики християни починають розуміти, що в політиці не все так гладко і просто як в гаслах та програмах. "Зрозуміло, що покаяння потребує зміни способу життя та мислення, зреченням від багатьох звичок людини, крім того гасло "Наша мета єдина" - не завжди підтверджується справами, оскільки істинні мотиви і цілі деяких політиків" часто "не вписуються" в біблійний контекст.[47;82]

Визначною подією в політичному житті християн-протестантів стало заснування Всеукраїнського об'єднання християн, керівником і координатором якого є народний депутат ВР України В.Г. Бабич.

Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8